Історія одного Прапора

Колись у дитинстві, після славнозвісного ЧС-1986 року наш 10-А клас, вірніше, його третина, дуже полюбила футбол. Свої симпатії з відомих світових збірних ми перенесли на міську команду вищої ліги з-ду ім. Малишева м. Харкова «Металіст». Серед уболівальників Металісту, як тепер кажуть фанатів, тоді була поширена така легенда: колись , ще при заснуванні клубу, металісти носили жовто-синю командну форму, але потім через якісь там незрозумілі і таємні обставини їх змусили вдягти синьо-білу. Ми всі були дуже обурені цим фактом, бо біло-синіми були кияни зі славетного «Динамо» – команди, що була нашим конкурентом. Тож ми вирішили висказати свій протест і продемонструвати усім, що знаємо про несправедливість і не підтримуємо її.

І ми вирішили зробити прапор кольорів Металіста і прийти з ним на стадіон, коли буде гра. Зараз мені вже важко пригадати, що саме був за матч. Здається, що Кубок Федерації зі Спартаком, але я можу і помилятися. Тож ми пішли до універмагу «Україна» і купили по кілька метрів жовтого й блакитного ситцю, бо синій був тільки сатин і дуже темний, як для робочих халатів. Пошила я прапора завдовжки 5 метрів, завширшки 1,80. Лишилася тканина, і ми вирішили пустити її на капелюхи у 6 клинів – також жовто-блакитні, що й зробили за одну ніч.

Настав день гри. Хлопці з класу піймали білого голуба, пофарбували його навпіл синькою та йодом, щоб виглядав жовто-блакитним і ми юрбою у 12 чоловік пішли на стадіон Металіст. Прапор проніс обгорнутим навкруги тулуба один з хлопців, що був не маленький, тож сильно не впадав у очі неприродною повнотою. Інший хлопець з голубом мав завдання перелізти через паркан, прив’язати повітряні кульки, жовту і блакитну, до ніжок птаха і випустити його посеред гри, коли ми мали розгорнути прапора на Північній правій трибуні (там завжди сиділи фанати Металіста).

Матч розпочався, ми розгорнули прапора, натягли капелюхи, голуба запустили. Він потрапив у якийсь повітряний потік й завис над стадіоном. Його помітили, і гра на якийсь час припинилася… всі дивилися, задерши голови до неба. А ми гордо кричали кричалки про «сєвєр-правий просіт гол!» й вимахували жовто-блакитним прапором з почуттям виконаного обов’язку. Хтось кинув саморобний вибуховий пакет, що впав прямо на фуражку міліціонера, що стояв в загородженні Північно-правої трибуни. Здійнявся переполох, але ніхто не постраждав, окрім міліціонера, що мав скоріш моральну травму. Через усе це я не пам’ятаю, як ми вийшли зі стадіону, здається, що вийшли вільно і без ексцесів.

Але… Наступного ж дня до класу на урок історії завітали директорка школи, завуч, класна керівничка і якась сіра людина в цивільному. Ми одразу подумали, що це через вибухівку і приготувалися стояти на своєму, що ми цього не робили. Директорка наказала встати усім, хто був учора на матчі. Ми переглянулися і зрозуміли: доведеться підійматися, щоб інші не постраждали через нас… І тут сталося диво: встав УВЕСЬ клас! Усі, і тихесенькі дівчатка, що навіть вечорами на вулицю не виходили, й ненависники футболу, що ніколи з нами не ходили й всі-всі-всі. Тут вийшов наперед сірій чоловік, подивився пильно й сказав: ну-ну, – й знов відійшов у тінь. Директорка запитала ще щось на кшталт того, що означає вказівний палець та мізинець, разом підняті до гори і показала нам козу, ми з полегшенням ввічливо пояснювали, що це є знак «металу», а оскільки металіст – це й є метал, і бла-бла-бла… Тим усе й скінчилося.

Тільки через багато років, коли я вивчала дисидентський рух і український зокрема, до мене дійшло, ким був і чого саме до нас завітав той сірий чоловічок. Я зрозуміла, що то був кгб-іст, і приходив він не через якусь вибухівку, а через ПРАПОР України. Так, п’ятиметровий прапор Незалежної України, що ми розгорнули на трибуні стадіону Металіст, самі того не усвідомлюючи, 1986 року. Він, мабуть, мав завдання викрити молодіжну буржуазно-націоналістичну організацію в нашій школі. От така історія одного Прапора трапилась у Харкові наприкінці існування імперії на ім’я СРСР.

Вітаю усіх з днем українського Прапора!

Світлана Рижикова