Невід’ємною складовою того, що називають європейською ментальністю, є повага до права іншої людини на відмінність, чи то з точки зору політичних поглядів, чи то за віросповіданням, етнічним походженням, статтю, сексуальною орієнтацією, місцем народження тощо. Запорукою мирного співіснування різноманітних спільнот є дотримання та визнання демократичних процедур, у яких мають право брати участь усі громадяни без виключення, за умов, якщо внаслідок виконання цих процедур не порушуються основні права людини, гарантовані їй Декларацією прав людини та Конституцією.
Поділ українців на «тех, кто работает» і «козлов, которые мешают нам жить», на «героїчних майданівців» і «боягузів-бюджетників», декларації від імені народу України, які проголошуються тією чи іншою частиною суспільства, є проявами тоталітарного мислення. Ці прояви прямо суперечать європейським цінностям у їхньому сучасному розумінні.
Так само атавізмом радянського мислення є подвійні стандарти стосовно іноземних держав, коли одна з сторін конфлікту оголошує полювання на «іноземних агентів», ігноруючи питання присутності в Україні агентів ФСБ, а інша сторона засуджує тиск з боку Росії, водночас вітаючи появу серед протестувальників офіційних представників інших країн, які проголошують гучні заяви з вимогами до українського уряду.
Спостереження за деструктивними діями влади й опозиції викликає відчуття безнадії. Це ж який спротив доводилося долати Президенту Ющенку, щоб домогтися від практично тих самих людей визнання Голодомору геноцидом, вступу до СОТ, кроків у напрямку членства в ЄС та НАТО?! «Так, Ющенко вів нас до Європи», – неохоче визнають сьогоднішні палкі прихильники євроінтеграції. Пробачте, то якого біса вам було треба? Може, настав час визнати власні помилки 2010 та 2012 років? Чи насправді всі ці розмови про європейські цінності – лише прикриття для того, щоб поставити на місце «козлів»?
Українська держава без Ющенка нагадує човен у відкритому морі, який, залишившись внаслідок бійки між двома частинами команди без руля й вітрил, приречений стати легкою здобиччю «північного сусіда». «Голосування» 16 січня остаточно підтвердило: немає ніяких «проектів Банкової». Є проект Кремля з колонізації України. Єдиною відповіддю на цей виклик має бути єдність народу України без поділу на «героїв» та «козлів», без сталінського «кто не с нами, тот против нас».
Адже Україна у нас – одна.
НАСПРАВДІ 
“…а інша сторона засуджує тиск з боку Росії, водночас вітаючи появу серед протестувальників офіційних представників інших країн, які проголошують гучні заяви з вимогами до українського уряду.” – Насправді, жодних подвійних стандартів тут немає. Бо одна справа Росія, політика якої несе загрозу самому існуванню української нації, а інша – Литва, яка Україні нічим не загрожує і інтереси якої на даному етапі повністю співпадають з нашими. А представники іноземних країн – як офіційні, так і неофіційні ( Жыве Беларусь! ) – були зовсім не зайвими на Помаранчевому Майдані. На Євро-Майдані вони ще більш не зайві. Як і тиск на українську владу з боку західних політиків, журналістів, громадських діячів. І жодні перемовини між владою та опозицією не матимуть і тіні шансу на успіх ( для України ), без посередництва серйозних міжнародних діячів. Так, це звучить дещо образливо для нашої гордості. Як хвора людина соромиться, коли медсестра виносить за нею “качку”. Але для такої людини ( країни ) краще лікуватися, ніж закривати очі на хворобу.
Щодо статті вцілому, то в ній багато резону. Однак, сама стаття може служити прикладом інформаційної безпорадності команди Ющенка. Вчора на Майдані, під час виступів лідерів опозиції, народ перебивав промовців скандуванням: “Лі-де-ра!” Не важливо, хто почав скандування – підхопила його половина Майдану. При цьому було очевидно, що людей дуже мало задовільнив би в цій якості будь-хто з “трьох богатирів” і “качанівська мучениця” не викликала ентузіазму в абсолютної більшості людей. Коли автомайданівець пан Булатецький закликав народ назвати ім`я цього лідера – “раздалось мычание”, в якому було чути кілька поодиноких голосів: “Тимошенкоо-о….”, “Юю-ляя…”, “Руслаана”… Решта з сотень тисяч – “мычала”, або мовчала, не знаючи, що сказати.
Чому на роль лідера Євро-Майдану навіть не розглядався Віктор Ющенко – єдина людина, яка за своїм розумом, сміливістю, та іншими необхідними для лідера якостями, підходить на роль лідера Євро-Майдану та в перспективі – України? Відповідь ніби на поверхні – інформаційний образ Ющенка, створений кремлівською пропагандою та ручними ЗМІ зрадників-політиканів, які діяли на сприйнятливому для цього грунті – громадянській глупоті нашого народу.
Але не все так однозначно. Звичайно, важко переконувати людей, які вважають Віктора Андрійовича осередком всіх вад, гріхів та злочинів ( такі люди, як правило, вірять також в “святу Юлю” ). Однак, такі – не всі і навіть не більшість. Безліч людей шанують Ющенка, але вважають його “слабуватим”, “наївним”, або просто на даний момент “збитим льотчиком”. Через інформаційну політику Ющенка ( а точніше – практично повну її відсутність ) багато людей навіть не знає: живий Ющенко, чи помер; в Україні він, чи виїхав за кордон; робить щось, чи лічить зорі в гамаку. З такими людьми можна і треба працювати.
Сподіватись на те, що народ раптом візьметься за голови та піде до Віктора Андрійовича вибачатись за свою глупоту та невдячність, ще й булаву гетьманську принесе – марна справа. Ні, гора не піде до Магомета… Доведеться Магометові самому йти до гори, а потім ще й дертися на неї – з альпенштоком та українським прапором… Довіру народу треба буде завойовувати – де ділом, де словом, а де й необхідною показухою. Можливо, наш невдячний народ і не вартий цього. Але Україна, як спільнота “і мертвих, і живих, і ненароджених”, думаю, цього варта.