То був незвичайний референдум. То був незвичайно ризикований вияв віри в український народ, з якого три століття жорстоко вибивали саму думку про національну незалежність і люто знущалися над іменами самостійників, котрі поклали своє життя на вівтар України. Від слова “самостійність” сахалися на конференціях, на мітинґах, на допитах. Від покараних за “самостійність” відмежовувалися, як від прокажених.
І то не тільки російські власті стерегли національний сон українців. Польські власті завжди ревно стежили. Навіть німецькі окупанти складали досьє на націоналістів і відстрілювали їх.
Тож нічого дивного, що інстинкт самозбереження підказував кожному “хату скраю” або позицію покірного телятка, або “висоту” наднаціональну.
Словом, у всіх поколіннях бездержавний народ був морально скалічений і сплебеїзований, тобто позбавлений своєї аристократії і своєї еліти. Були підстави у Президента Росії Єльцина вдоволено посміхатися: все рівно український референдум дасть результат, якого і слід сподіватися від учорашніх будівників комунізму… Російські спецслужби запевняли свій центр, що дива в Україні не трапиться.
Але вони забули про геноцид 33.
Диво сталося: 90% громадян України висловилися за національну незалежність! Це було несподіванкою. Це було шоком. Це було радісним святом на весь світ. Бо світ також не чекав від стероризованої кольонії виразної національної позиції.
Такий старт 1 грудня 1991 року давав українській владі певність себе, забезпечену підтримкою українського народу і світу. Потрібні були при владі нові люди, готові будувати національну державу з безкорисністю і самовідданістю покликаних історією. Потрібна була мобілізація здорових сил.
Сили мобілізувалися, але – ворожі. Усі командні висоти, усі комуністичні кадри, зокрема, приставлені для контролю, залишилися біля керма. Президент дав їм ґарантії – все буде так, як було… А потім припечатав: “маємо те, що маємо”. Абсолютне непротивлення злу стало стратегією і тактикою влади, яка відчула момент “прихватизації”. Замість відповідати за злочини, комуністи леґалізували свою партію і зміцнили свої позиції. І призначили собі зарплати і пенсії. Дискусії в парляменті прикривали захоплення реальної влади. Змінювалися вивіски.
Жорстко правдива історія тих 10-ти років ще має бути написана. Має бути витлумачений факт, як українська мова втратила стартовий розгін початку 90-х, як зникло українське телебачення, а українська преса потонула в жовтому російськомовному потоці. Зрештою, стихійне беззаконня і не могло забезпечити висхідного розвитку.
Чимало людей опинилося в полоні антиукраїнського потоку і навіть соромиться признаватися до своїх. Російська преса нав’язує тон. Чимало розгублених і втомлених – не так від бідности, як від аморальности і гниття, що йде від голови.
Але пам’ятаймо, що референдум 1 грудня був виразом духовної сили українського народу.
Український народ недооцінений. Він недооцінений владою, яка мало змінилась і успадкувала совєтську стратегію боротьби з народом і совєтську неповагу до народу. Він недооцінений і українською службістською напівінтеліґенцією, яка судить про народ по собі і не розуміє, що в ньому були і є здорові сили та вічно живі джерела.
Газета “Наша Віра”, грудень, 2001
Світлину взято з http://uk.wikipedia.org/wiki/Файл:Євген_Сверстюк.png
Євген Сверстюк пішов з життя 1 грудня 2014 року. Вічна пам’ять…
НАСПРАВДІ 
Серед наших старійшин дуже мало людей, які сьогодні гідні цього звання. Хто ослабів і просто доживає віку на заслуженому відпочинку, хто зосередився на якомусь одному своєму дивацтві, а хто й знайшов компроміс зі своєю совістю.
Євген Сверстюк – один з небагатьох винятків. До останнього подиху він зберігав в собі море цивільної відваги та живого розуму. Такі коментарі на злобу дня, які давав він, навряд чи міг би видати хто небудь хоч з молодих, хоч з аксакалів.
Згадалося, як в “Україні Молодій” Євген Сверстюк зробив зауваження одній молодій журналістці, яка “заради красного слівця не пожаліла і отця” в своїй статейці ( слівце, слід сказати, вийшло не “красним”, а просто дурнуватим ). Він зробив це розумно, але просто, делікатно, але твердо і без жодного натяку на тиск своїм високим авторитетом.
Згадалося, як він підтримував Ющенка, коли більшість його колег по цеху виспівували “мантри” про “зрадника, який привів Януковича…” і т.д. Хто за гроші, хто – з конформізму, щоб не тріпати свої нерви. З останньої причини багато хто мовчав. Але Євген Сверстюк не боявся стати один проти багатьох – підкуплених, заляканих, дурних.
Його хоробрості та живого розуму дуже не вистачатиме Україні.
Вічна пам`ять Євгенові Сверстюку.