На світлині: молебень на Софійській площі в Києві з нагоди проголошення Акту Злуки УНР і ЗУНР. В центрі – Симон Петлюра та Володимир Винниченко. 22 січня 1919 року.
Соборність духовна у нас асоціюється зі святом Української державності і маніфестації єдності Східної і Західної України на майдані столиці біля її символу — Софійського собору 22 січня 1919.
Собор символізує духовну єдність. Якщо ж говорити про галичан, що прибули до собору, то вони наче подолали порізненість конфесійну — вони ж були греко-католиками. Але єдність для них стояла вище. Отже, єдність переступила і через давні кордони між двома імперіями, і конфесійні рогатки, і історичну відчуженість.
Щось було вище за історичні бар’єри і щось глибше за наноси часу.
Соборність духу нації, що творить свою державу! Фактично той дух віяв понад бар’єрами.
Шевченко прийнятий був на Галичині ще може й гарячіше, ніж в Україні, що дрімала в російському ярмі.
Іван Франко в міру свого зростання ставав поетом всієї України, не визнавав кордонів у сфері духу.
Імперії воювали і змушували українців воювати проти українців. Звичайно, в ім’я імперського патріотизму. А люди єдналися в силу природної солідарности.
І цікаво, що в час великого занепаду з’являлися рятівники:
хтось на Сіверщині написав «Історію Русів», заховавшись під псевдонімом архієпископа Кониського.
Поки там розібралися, хто і навіщо написав, знайшовся Осип Бодянський, який провів її через «Термопіли» цензури.
Раптом сміх Котляревського привертає увагу до українського слова.
Невинний збірник пісень Максимовича роздмухує ватру і з пісні з’являється Гоголь.
Вибух національної свідомості в «Кобзарі» рятує і гуртує усе живе в Україні.
Перше братство Кирило-Мефодіївців,
Перший журнал «Основа»,
Драматургія з півдня України,
Українські громади,
Братство Тарасівців,
Микола Міхновський з націоналістичними акцентами — усе це національні будителі в часах заборони на українську мову і полювання на будителів.
Оживлення українського духу під час революції 1905 року — це мерехтіння тих острівків у сонному імперському морі.
Жодна революція не може чогось дати, коли нема кому брати, коли нема особистостей, готових скористатися послабленням режиму і взяти на себе відповідальність.
Падіння цензури само по собі нічого не важить, коли нема авторів, які виборювали свободу слова для загалу.
Методом заманювання і переслідувань українська нива постійно пустошилася, але завжди знаходилися плечі, на які падав національний обов’язок.
Навесні 17-го року утворюється Українська Центральна Рада — це заскочило ревнителів єдино-неділимої. Адже систематичні зачистки мали б ґарантувати від таких несподіванок.
Символічний акт злуки 22 січня 1919 року мав більше значення, ніж виграна битва. Він залишився в історії як альтернатива Переяславській Раді, де з’єдналися чужі, а потім несумісність моральну і культурну відчувало на власній шкірі кожне покоління.
Після поразки національно-визвольних змагань 1917 – 1921 років ідеологія інтернаціоналізму, здавалося б, згладить ті суперечності, які загострилися в Російській імперії. Виявилося, навпаки: антигуманна ідеологія поєдналася з російським шовінізмом в найжорстокіший спосіб і було переступлено усі божі і людські закони.
Антиукраїнський геноцид мав ослабити етнічну і моральну силу України. А війна двох «визволителів», здавалося б, уже донищує Україну. І тут з’являється молода сила на Волині, яка заявляє своє право господаря на своїй землі, на полігоні, де воюють «визволителі». І там знов з’являється симптом соборності: до УПА приєднуються добровольці з усіх регіонів України.
В часи послаблення режиму на початку 60-х піднімається нова національна хвиля, і на цей раз вона йде до Київа з Донбасу, з Черкащини і, звичайно, з Західної України. До цього соборного товариства долучаються інтелектуали з діаспори.
Попри всі зусилля КГБ, ту морально-політичну спільноту розірвати не вдалося.
Неважко зрозуміти, за чиїм планом нині культивується антагонізм Сходу і Заходу.
Донецький край сьогодні ізольований від загально-національного культурного життя України. Він оглушений російськими ЗМІ ще більше, ніж в СССР.
Жоден з урядів не зробив того, що має робити уряд незалежної держави для своїх громадян.
Але з часом прояснюється те, що роз’єднання проходить просто на культурному полі: західні області еволюціонують в бік західної демократії, а в східних штучно зберігаються совєтські стандарти і залізобетонна єдність, що забезпечує прогнозовані вибори на користь «своїх» олігархів.
Крапля видовбує камінь не силою, а частим паданням. Чи багато у нас зроблено зусиль, щоб розмягчити донецький залізобетон? А для цього потрібна передусім просвітницька робота, людський обмін і різні спроби гуманізації краю запущеного, збіднілого і самоізольованого.
Чи може це зробити сьогоднішня держава, яка заклопотана лише економічними проблемами?
Але ту важливу роботу можуть взяти на себе самі люди на різних щаблях державної і громадської структури. Йдеться передусім про культурне спілкування.
А це можуть робити лише ті, кому громадське болить так само, як особисте.
Нація тримається духовними зусиллями особистостей. Обдаровані духовною силою будують, бездарні руйнують і каламутять воду.
Коли ми говоримо про духовну соборність, то відразу входимо у сферу ідеалізму, який тримається на зусиллях особистостей. І на безкорисній праці. Нині це звучить як анахронізм. Але безкорисність завжди була рідкістю. А тим часом усе тривке на землі саме на ній і тримається.
Про такі речі треба частіше нагадувати, бо великі справи і великі істини притрушуються порохом сьогодення і не впадають в око людям молодого покоління.
Думаймо про велике!
Джерела: http://nashavira.ukrlife.org/02_2012.html, http://www.istpravda.com.ua/artefacts/2011/01/22/17352/#10.
НАСПРАВДІ 