Віктор Ющенко та Юлія Тимошенко на початку засідання РНБО, Київ, 10 лютого 2009 р.
Світлина зі сторінки https://www.radiosvoboda.org/a/1491662.html.
У «газовій» агресії Росії проти України специфічно військовою операцією був намір (задум) Медведєва-Путіна збурити проти української влади населення великої території, залишивши без газу південь та схід України.
Щоб уникнути катастрофи, Президентові довелося зважитися на технічно унікальну операцію – швидко перекинути «західноукраїнський» газ на південно-східні землі. «Україна молода» (20.01.09) невдовзі написала:
«Фахівці переконані: працівники «Укртрансгазу» у святкові січневі дні здійснили справжній подвиг, зумівши вперше з часу існування української газотранспортної системи перелаштувати її не просто на автономний, а на реверсний режим роботи. Радники Володимира Путіна, певне, переконували свого шефа: українська ГТС [газотранспортна система] не зуміє «перекинути» газ на схід держави, і вже з 8 січня просто «ляже». Та не так сталося…».
Україна просто «ляже». Така була мета – політична, а не економічна. Секретар Ради національної безпеки та оборони України Раїса Богатирьова в інтерв’ю агентству Інтерфакс-Україна назвала її «енергетичною експансією», якій передувала «інформаційна експансія відносно українців та європейців», «реальна інформаційна війна», «безперечне втручання в політичне життя суверенної країни» («День»,15.01.09).
Відомий політолог Віктор Небоженко штучно створений Росією газовий конфлікт із Україною назвав «першою в XXI столітті ресурсною війною між країнами-сусідами» – «такого ще не було…»(«Д», 13.01.09). Таке саме тлумачення ситуації давали й зарубіжні політологи та політики.
Отже, Україна стояла перед «реальною загрозою техногенної катастрофи» (Раїса Богатирьова, т.c.), «Кремль», як каже В. Небоженко, прагнув «домогтися технічного дефолту України та масових соціальних заворушень», на додачу ще й «отримати газотранспортну систему України…» (т.c.).
І хто є хто в цих критичних для нашого народу умовах?
Свідчить Раїса Богатирьова:
«Я вважаю, що Президент діяв у цій ситуації ідеально: він відмовився від емоційних реакцій, для яких були очевидні причини, від будь-яких радикальних дій і максимально намагався вийти з цього конфлікту переговорним шляхом із керівництвом Росії та Європейського Союзу» (т.c.).
Звернімо особливу увагу ще на один момент: і українські, і зарубіжні політологи одностайно стверджують, що Росія ще з літа (уже запланувавши напад на Грузію!) активно й цілеспрямовано готувалася до «газової агресії» проти України, ретельно готувала нам, своєму «стратегічному партнерові», цей новорічний дарунок. Передусім вона явно затягувала переговори з Україною щодо угоди про постачання газу нашій країні.
І в цьому солідарно з нею діяла… Прем’єр-міністр України Ю. Тимошенко! Як каже заступник голови Секретаріату Президента Роман Безсмертний, вона «мала цілий рік, щоб провести та успішно завершити українсько-російські переговори щодо обсягів і ціни імпортованого палива» і «не змогла дати обґрунтованого пояснення, чому до кінця року газового договору з Росією так і не було підписано». А після спільної з Президентом новорічної заяви про ситуацію з газом (порівняймо з «листом трьох» щодо НАТО і подальшою антинатовською політикою Тимошенко!) «два тижні вдає, ніби цієї проблеми зовсім не існує» («УМ», 13.01.09).
А потім, знехтувавши директивами Президента (директиви – це, згідно з законодавством, прямі повноваження Президента і складова частина офіційної процедури у таких міждержавних переговорах), підписує в Москві документи, «зміст яких став таємницею за сімома печатками», а інформацію з відповідної прес-конференції переговорників (В. Путіна і Ю. Тимошенко) «експерти і журналісти намагалися розшифрувати всю неділю й понеділок» («Голос України», 20.01.09, переговори велися в ніч із суботи на неділю).
Принципових критичних оцінок газових домовленостей між урядами Росії (В.Путін) та України (Ю. Тимошенко) було багато з боку і професійної, і журналістської громадськості. Зате головної мети переговірників було досягнуто: у Києві перед виходом із метро з’явилися рекламні щити із зображенням Ю. Тимошенко, з долонь якої, складених човником, пломенів блакитний вогник (надії? суспільної перспективи? Власної перемоги! – на президентських виборах), з написом під ним: «Тимошенко дала газу».
Підбадьорені сяйвом тимошенківського успіху (успіху для себе та Росії), «свої» в Україні активізувалися. П. Симоненко (КПУ), позбавлений, як завжди, будь-якого морального стриму у своїй тоталітаристській ідеології підбурювання суспільства проти української самосвідомості, заявив, що газову кризу «влаштувала помаранчева влада», і «закликав Верховну Раду розглянути питання про… кримінальну відповідальність Президента стосовно спекуляцій на газовому ринку»!) («ГУ», 14.01.09).
В. Янукович (ПР) висловив сподівання, що «це остання помаранчева зима», і закликав Верховну Раду негайно ухвалити рішення про відставку уряду та розпочати процедуру імпічменту Президента («ГУ», 14.01.09).
…
Політолог В. Небоженко, кажучи, що «Росія явно готувалася до цих подій» («газової війни», уточнює він далі), додає: «Щодо Ющенка, то варто відзначити: те, що він зважився на такий гострий конфлікт із Росією, безперечно свідчить про його мужність, і це цілком знімає відомі підозри, якими от уже два роки деякі політики [натяк на «корупційну» демагогію Тимошенко] щедро годують суспільство, говорячи про те, що Президент зацікавлений у фінансових «відкатах» газових посередників. Не може ж людина робити газову війну [так у тексті], сподіваючись водночас на «відкати». Отже, Ющенко демонструє принципову позицію» («Д», 13.01.09).
(Уривок із книги Юрія Бадзя «Бойові генерали, сивоусі парубки з української вулиці і троянська кобила історичного процесу».)
НАСПРАВДІ 