16 липня 2017 року виповнилося 27 років від дня прийняття Верховною Радою Декларації про державний суверенітет України. Народний депутат України 1 – 4 скликань Іван Заєць був безпосереднім учасником процесу розробки й ухвалення цього історичного документа. Пропонуємо для ознайомлення інтерв’ю пана Івана газеті «Народне слово» від 16 липня 2007 року.
Пане Іване, як ви оцінюєте значення Декларації про державний суверенітет України?
Із прийняттям Декларації ідея української державності і незалежності нарешті оселилась у владних коридорах. Адже до того вона жила лише на велелюдних майданах України, поза владними інститутами. У той час боротьбу за українську державність очолював РУХ – громадська організація. Символом цієї боротьби за незалежність, як і протягом усього ХХ століття, був синьо-жовтий національний прапор.
Прийняття Декларації стало важливою перемогою демократичних сил України в умовах комуністичної системи. Стара радянська компартійна номенклатура чинила спротив, а де могла, й перешкоджала державницько-незалежницьким прагненням українців. Однак тодішня політична активність українського суспільства, передусім національно-демократичних сил, створила досить «вузький коридор» для згаданих дій представників влади. Нація прагнула державності. І це надихало демократів на рішучі дії, а водночас спрямовувало владу до незалежності України.
Не слід забувати і про активну позицію великої кількості українців, які прагнули змін і шукали кращої долі саме у власній державі. Таке прагнення громадян стало вирішальним аргументом для більшості політиків при прийнятті Декларації. До честі тодішніх політиків, вони не змарнували нагоди і не «розтринькали» енергії та настроїв народу, як це ставалося не раз у нашій пізнішій історії.
У Верховній Раді основну роботу над Декларацією вели представники національно-демократичної опозиції, об єднані у складі Народної Ради. Боротьба опозиції з комуністичною більшістю точилася за кожне положення, навіть за кожну літеру Декларації. Прикладом, який досить яскраво демонструє величезну напруженість тієї боротьби, є прийняття останнього речення Декларації. У ньому йдеться про те, що «принципи Декларації про державний суверенітет України використовуються для укладання союзного договору». Суперечка розгорнулася навколо двох останніх слів: представники більшості наполягали, щоб ці слова починалися з великої літери, а опозиційні політики домагалися, щоб вони писалися з малої. Логіка обох сторін була досить прозорою комуністи хотіли в такий спосіб прив язати Декларацію до Договору 1922 року про утворення СРСР, видати її за його спадкоємницю. Національні демократи прагнули провести положення, яке б не проектувалося на СРСР у будь-якому вигляді і не містило жодних зобов язань перед Москвою. Перемогла позиція опозиції.
Гостра політична боротьба більшості й опозиції розгорілася вже навколо перших розділів Декларації, зокрема навколо питання про самовизначення і тип державності. У цьому першому розділі Декларації вдалося провести положення про те, що Україна є «суверенною національною державою», яка «розвивається в існуючих кордонах на основі здійснення українською нацією свого невід ємного права на самовизначення». Отже, Верховна Рада задекларувала, що Українська держава створюється у річищі європейської політичної традиції, для якої властивим є саме національний тип державності. А це означало, що нова держава формується на традиції та звичаї українців при одночасному гарантуванні прав національних меншин. Звідси й єдина державна мова – українська. Звідси й унітарність держави та багато інших «несучих конструкцій» української державності.
Саме під час прийняття цього розділу вповні виявився державницький потенціал Івана Плюща, який тоді головував на пленарному засіданні Верховної Ради. Від його позиції залежала кінцева редакція цього ключового розділу Декларації. Іванові Степановичу вдалося знайти і правильні слова, і процедурні можливості, щоб цей розділ був ухвалений саме в такій редакції.
Ви щойно дали загальну принципову оцінку Декларації. А що можете виокремити найважливіше з цього документа?
Прийняття Декларації стало переломним моментом у новітніх змаганнях за українську державність. Цією Декларацією українці на повний голос заявили, що хочуть мати свою державу і бути незалежною нацією. Значення цього документа ще й у тому, що він окреслив основні параметри держави та визначив програмові завдання для влади, зокрема для парламенту.
Декларація визначила побудову держави, до того ж правової, як необхідність. У цьому документі Верховна Рада проголосила «державний суверенітет України як верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади Республіки» в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах. Після цього залишилося тільки здійснити кроки на здобуття незалежності від Москви, що й було зроблено Актом про незалежність України у серпні 1991 р. та Всеукраїнським референдумом у грудні того ж року.
Як я вже зазначав, Декларація запровадила український національний тип створюваної держави через самовизначення української нації. Вона також зафіксувала такий важливий елемент правової демократичної держави, як організація державної влади «за принципом її розподілу на законодавчу, виконавчу та судову». Дуже важливе значення мав розділ Декларації про громадянство, в якому проголошується, що Україна «має своє громадянство», що всім громадянам гарантуються права і свободи. Хоч у цьому ж розділі мовиться і про гарантування кожному громадянинові права на збереження громадянства СРСР, заявлена воля на створення власного інституту громадянства через прийняття відповідного закону була дуже важливою для створення держави.
Декларація проголосила національне багатство, зокрема «землю, її надра, повітряний простір, водні та інші природні ресурси, що знаходяться в межах території Української РСР, природні ресурси її континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони…» власністю українського народу. Декларація також містить положення, які зобов язували владу «самостійно створити банкову, цінову, фінансову, митну, податкову системи», самостійно формувати Державний бюджет. Декларація проголосила право України мати власні Збройні сили. Цілий розділ Декларації присвячений екологічним правам громадян. Якщо зважити ще й на те, що Декларація проголосила самостійність України «у вирішенні питань науки, освіти, культурного і духовного розвитку української нації», то українська влада одержала з прийняттям цього документа досить цілісну програму на створення держави, зокрема в напрямі створення власної правової системи та виходу з СРСР. Особливість того часу полягала в тому, що всі необхідні елементи держави мала створити Верховна Рада, бо саме за нею закріплювалася установча функція. Надалі Верховна Рада пішла шляхом, накресленим Декларацією. Вже 3 серпня 1990 р. було прийнято Закон про економічну самостійність України, згодом рішення про військову службу на території України тощо.
А з чого все починалося? Хто писав перші положення Декларації? І як відбувався сам процес її розробки?
Початкову редакцію Декларації написав професор Володимир Василенко з моєї, так би мовити, подачі. Це було ще у квітні 1990 р. Тоді група науковців працювала над можливими змінами до Конституції Української РСР. Зокрема, напрацьовувалися положення, які послаблювали чи ліквідовували б у владі монополію КПРС. Після одного з таких засідань у мене відбулася зустріч в коридорі одного з приміщень Верховної Ради з паном Володимиром, якого я знав ще за написанням статуту і програми РУХу. Зав’язалася тривала розмова. Володимир Андрійович розповів, що планується зробити для вдосконалення Конституції УРСР. Одначе мені хотілося радикальніших рішень, спрямованих на здобуття Україною незалежності. У той час дорогу до незалежності твердо торували литовці, латиші та естонці. Непокору Москві вже демонстрував Баку. А тут просто окремі зміни до Конституції.
Я переконував пана Василенка в необхідності якомога швидшої розробки та прийняття Закону про незалежність України. Тоді він відповідав мені, що передчасно йти на такий крок, що такий закон не пройде у Верховній Раді, де конституційна більшість голосів належала представникам старої влади. Але я напирав на нього з усією властивою тоді мені романтичною енергією. Врешті, погодилися на тому, що Володимир Андрійович запропонував написати Декларацію, яка, на його думку, забезпечить в існуючих складних умовах значно більшу варіантність державницьких дій, маневреність української влади у відносинах з Москвою і світом.
Через певний час пан Володимир показав мені свій первісний варіант Декларації. Невдовзі ми обговорювали його вже за участю депутатів, зокрема Степана Хмари та працівників юридичної служби Верховної Ради. Чільну скрипку від останніх вів Федір Глібович Бурчак, який майстерно стримував наші поривання. Це перше засідання, врешті-решт, звелося до питання форми документа – писати Декларацію чи все-таки Закон. Мене тоді підтримав Петро Мартиненко, викладач з Київського університету. Як у нас заведено, ми й були «покарані» – йому й мені доручили переписати Декларацію у формі Закону. Петрові Мартиненку як фаховому юристу довелося попрацювати за двох. Через день-два він запропонував до обговорення проект Закону. Однак на засіданні депутатів і працівників апарату Верховної Ради сама ідея написання й ухвалення Закону не була сприйнята більшістю, бо цей крок багатьом видавався занадто радикальним негайним виходом України з СРСР. Тож знову довелося повернутися до ідеї Декларації.
Із часом до роботи над проектом підключилися офіційні органи Верховної Ради, передусім постійна комісія з питань державного суверенітету і спеціальна тимчасова комісія, яку очолив народний депутат С. Дорогунцов. Ці дві комісії перебрали на себе підготовку проекту Декларації для розгляду у Верховній Раді. До складу комісії з питань державного суверенітету входили такі представники демократичних сил, як О. Піскун, С. Семенець, М. Шкарбан і той-таки Степан Хмара. Над розділом «Економічна самостійність» активно працювали депутати комісії з питань економічної реформи, зокрема В. Пилипчук, О. Барабаш, Т. Яхеєва та О. Сугоняко. Не полишав роботи над проектом Декларації і я та деякі інші депутати від Народної Ради. Це забезпечувало активну участь національно-демократичних сил у всьому процесі розробки та прийняття Декларації.
Згодом з’явилося кілька проектів Декларації від окремих депутатів, які були досить радикальними. Це і варіант Степана Хмари, і Сергія Головатого з Іваном Тимченком (працівником юридичної служби Верховної Ради), і мій з Ларисою Скорик тощо. Така активність депутатів від національно-демократичних сил додатково підштовхувала більшість до прийняття Верховною Радою опрацьованого за участю опозиції тексту Декларації, а не того, що виношувався в кабінетах ЦК КПУ.
Що ви особисто відчували під час прийняття Декларації?
У залі під час обговорення і голосування місця для емоцій практично не залишалося. Важливо було забезпечити прийняття Декларації в найкращій редакції. Тому я перебував у процесі безперервної роботи. Той день, 16 липня 1990 року, запам ятався мені лише великою радістю тисяч людей, що стояли під стінами Верховної Ради. Люди обнімалися, співали патріотичних пісень, плакали. Вони сприйняли декларацію як проголошення незалежності України. Суспільна свідомість і громадянська відповідальність тоді випередили свідомість і відповідальність народних депутатів. Як підтвердження цього, я зберігаю маленьку картинку в рамці, де намальовано кілька дерев і кущів біля води. Мені цю картинку подарувала в той день біля Верховної Ради одна жінка. На зворотному боці картинки написано: «День Незалежності. Депутату Зайцю від автора. Л. Гошовська (якщо я правильно прочитав підпис). 16.07.90 р.»
То були великі часи і були великі люди. Як на майданах, так і в політиці. На жаль, нині якось замовчуються ті події. Більше того, спостерігається бажання у багатьох нових політиків почати новітню історію України з їхнього приходу до влади. А це вже переписування історії «під себе». Нині я хочу звернутися до тих, хто працював над текстом Декларації, до своїх колег, що приймали її у Верховній Раді, до тих, хто стимулював політиків до ухвалення цього історичного документа з-поза стін парламенту своєю вірою в українську державність і майбутнє нації, з побажаннями їм усім добра і щастя.
На світлині: пам’ятний знак на харківському майдані Свободи на честь самовизначення Української нації 16 липня 1990 року – Декларації про державний суверенітет України. Установлено 28 липня 1990 року; відкрито 30 липня 1990 року під час багатотисячного мітингу харків’ян.
НАСПРАВДІ 