Зі спогадів члена Проводу ОУН(б) Ярослава Старуха.
Спец від українських справ оберштурмфюрер Вірзінґ вітає на порозі ударом засушеної бичиці через голову. А Старух! Вітаємо! І падають удари. В голові шумить. Числити більш годі. – Списують ґенералії. Яку функцію виконував в Організації? Брак задовільної відповіді. Роздягайся! Два помічники закочують рукави. Вибирають два середньої грубости дручки. Молотьба триває довго. Так довго, що один з опричників змучився і передає дручок третьому. Другий Мюллер зіпрів, обтирає піт, але дручка не покидає. Удари дручків перехрещуються від шиї до ніг по цілих плечах. На бюрковім годиннику минуло півгодини. Секретарка при машині нудиться. На початку це її цікавило, тепер чистить нігті. Серце! Чому не хочеш зомліти? Рахубу часу трачу, але притомність зберігаю до кінця. Відпочинок. Можу тільки стояти, опертий об стіну. Знову питання. І знову брак задовільної відповіді. Стояти більше не можу, кладуть на таборет і молотьба починається заново. Не видержую, кричу. На крик збігаються ґештаповці з інших кімнат. Я перешкодив їм у праці. Кидаються всі ногами, місять, гнетуть, копають. Перетворююся в мішок соломи, але цілковитої притомності не трачу. Тверде серце зомліти не хоче. Може, кричу, бо чоботи танцюють дальше.
Досить! Здається, що хтось це слово викрикнув. Підносять, витягають на коридор, обливають водою. По якомусь часі випроваджують і ведуть на вулицю Сапіги-Лонцкого. Надворі темно. Значить, били чотири години. – Келія. Ніч. Гарячка. Хочеться пити. Врешті ранок. Дають каву. Яка, байдуже, лише щоб пити. Кличуть. Виводять. Кожний рух справляє колючий біль. Надворі сонце, люди. Втікати! Все одно, хай стріляють, бо за хвилину почнеться вчорашнє. Відбігаю 10-20 кроків. Не стріляють. Ловлять і прикладами по голові. Я знову в знаній кімнаті. Довгі мінути очікування. Врешті прийшли. Де заховані друкарні? Де ховається шеф? Не знаю. Ще кілька питань і починається наново. Вибирають найгрубший кіл. Називають його «самостійна Україна». Дають понюхати, і умебльовання кімнати починає в очах танцювати якийсь несамовитий танець. В часі обідньої перерви випроваджують на коридор і ставлять у кут стіни-муру. Кожний, що сходить з горішніх поверхів на обід, б’є для загострення собі апетиту. По обіді те саме.
На Лонцкого, ввечері, вже тягнуть, іти неможливо. І знову ніч і знову ранок. Знову тягнуть, поволі тягнуть по сходах. Перший, другий, третій поверх. А там, наліво, кімната. Спираюся об поруччя, гостра свідомість думки, перехилюють і падаю на цемент сходової клітки. Смерть? Ні, не дають навіть зомліти. Побої тяжкі, повні гніву, волочать аж до кімнати. Що діялося в цьому дні, мало пам ятаю. Думка відмовляла всякої контролі. Дручок працював на переміну з чоботом. Вечір, ніч, ранок. Рука зламана в двох місцях, пальці обох рук поламані, вихитуються в усі сторони. В грудях страшний біль. Ребра. З кожним віддихом ріже вогнем, а легені працюють ковальським міхом, здається розсадять грудну клітину. Ой, ти серце, чому не лопнеш? Кличуть, тягнуть. О, Боже! Та сама обстановка, ті самі кати. Лиця інших затьмарені, невиразні. Де захована зброя? Не мовчу, говорю. Подаю навмання місцевості, описую докладно невідомі мені місця, подаю докладну кількість за родами зброї, подаю гасла. Незабаром мапа Галичини покривається рисунками червоного олівця. Поки поїдуть і перевірять, мине час. Що тоді буде, не думаю. Знаю одне, а саме, що дійсно не знаю ні одного місця, де захована зброя. Може, задовольняться цим разом. Та ні. Ти написав історію України? Дручок при праці. Б’є сам Вірзінґ. «Це за історію. Захотілось тобі самостоятельной? України нє било, нєт і нє будєт!» Так дослівно в російській мові. Невже ж НКВД в ґештапівськім мундирі? Вияснення не помагають. Вірзінґ осатанів. А дальше, – де шеф? Де друкарні? Хто в проводі? Що дальше, не памя’таю. Пам’ятаю, що вночі тягнули за ноги на Лонцкого, бо голова оббивалася об виступи хідника. За кілька днів оповідав мені тюремний лікар-жид, що другого дня ранком знайшов на подвір’ї тюрми купу людського лахміття, що з нього прозирали шматки синього людського м’яса. Порушив, щоб ствердити смерть, і переконався, що серце билося. Взяв нагору і лікує. Ось рука і пальці вже пов’язані. Ой, як страшно хочеться пити, як нестерпно пече мене всередині вогнем. А потім зродилася думка, що, може, доведеться жити і… знову слідство. Коротка, кошлява записка на світ, – ще в гарячці, ще прохання прислати… цитрини, кислого молока. І пришліть отруту, бо не знаю, чи зможу витримати нове слідство. І знову за кілька днів… «Одержав, дякую. Тепер уже спокійний. Хай беруть. Не заведе тим разом, хоч… хочеться жити».
Джерела:
Микола Лебедь. Українська Повстанська Армія. Її генеза, ріст і дії у визвольній боротьбі українського народу за Українську Самостійну Соборну Державу. Видання Пресового Бюра УГВР. 1946 рік.
Нестор Мизак. За тебе, свята Україно! Чернівці, 2007 рік.
Наукове видання “Літопис Української Повстанської Армії”. Нова серія, том 21. Ярослав Старух. Документи і матеріали. Упорядник: В. Мороз. Львів, 2012 рік.
НАСПРАВДІ 