Початок вересня 2005 року: від часу введення В. Ющенка на посаду Президента України минуло трохи більше півроку. Несподівано для всіх керівник адміністрації Президента Олександр Зінченко скликає прес-конференцію й виголошує (зачитує) заяву, у якій звинувачує в корупції найближчих посадових осіб Президента (т.зв. «оточення»; надалі це слово стане називним, ключовим евфемізмом у політичній боротьбі заколотників проти Президента, його підхоплює безвідповідальна журналістика, захисний щит лицемірства для масової свідомості створено). До звинувачень приєднуються Ю. Тимошенко й О. Турчинов, їх активно підтримує М. Томенко, усі вони «герої» Майдану.
Офіційне розслідування (задля його об’єктивності Президент звільнив звинувачених із займаних посад) не підтвердило звинувачення, журналістика (цілковито вільна після Майдану, а більша її частина ще й недоброзичлива до нової влади) ні відразу, ні потім не знайшла ніяких аргументів на користь путчистів.
Але справу було зроблено: авторитет Президента і нової влади підірвано, морально й світоглядно високий громадянський порив творців Майдану (а їх мільйони й мільйони по всій Україні) пригашено, у їхні душі посіяно розчарування й зневіру, світ знову побачив не прекрасне новонароджене дитя, нову країну, а покриту туманом політичної невизначеності територію, провінційний уламок сусідньої держави (такою, Росією, російською державою, світ і знав державу радянську – СРСР).
…
Готувався наступ професійно, кваліфіковано. Спочатку, щоб спрямувати увагу й підсвідомість суспільства у потрібному напрямку, було створено сприятливе психологічне підґрунтя: таку мету мала розв’язана журналістами-нюшками (т.зв. папараці) гучна розвінчувальна кампанія проти сина Президента (зачіпка – якою машиною їздить, у якій кав’ярні зустрічається з дівчиною, скільки заробляє – дріб’язок, який не мав ніякого суспільного, тим паче історичного, значення, але відчутно впливав на масову свідомість, морально розхитану навалою духовно пустих телевидовищ та відповідних матеріалів у пресі).
Далі – у телепрограмі з критикою за «корупцію» «оточення» Президента (ключові спекулятивні слова-символи кампанії запущено в обіг!) виступає М. Бродський, наближена до кліки Тимошенко-Турчинова особа.
Третій, ударний, пункт плану: раптом на цілий тиждень у Москву їде керівник адміністрації Президента О. Зінченко, преса не розуміє мети і формального характеру візиту, статусу державного секретаря (так тоді називалася посада голови Секретаріату Президента) у зустрічах з офіційними особами іншої держави.
Повернувшись до Києва, О. Зінченко виголошує свою «антикорупційну» заяву.
Деталь: з радіопередачі почув про прес-конференцію П. Порошенко, невдовзі він з’являється на порозі залу, в якому йшла прес-конференція, мовчки слухає, у слушний момент каже: Сашо, подивись мені в очі…
«Саша» не піднімає голови, монотонно зачитує звинувачення… Видовище жалюгідне, дуже нагадує прес-конференцію творців «ГКЧП»…
Для розуміння того, що сталося на початку вересня 2005 року і що відтоді й до сьогодні трусить країною без передиху, визначальні два факти, які пройшли повз увагу та свідомість суспільства, у тому числі й політичної громадськості, хоч і стали відомими відразу з публічних джерел, офіційних також:
1) після «викривальної» прес-конференції Президент негайно скликає на нараду «персонажів» події з обох сторін, важка і тривала, до пізньої ночі, розмова закінчується домовленістю: Президент звільняє із займаних посад т.зв. «корупціонерів», а від протилежної сторони – голову СБУ О. Турчинова і віце-прем’єр-міністра М. Томенка, Ю. Тимошенко залишається Прем’єр-міністром…
Рано-вранці, ще далеко до початку робочого дня, у Президента пролунав телефонний дзвінок: Ю. Тимошенко повідомила, що вона зрікається домовленості…
Про все це розповів країні в телевиступі сам Президент;
2) після розмови в кабінеті Президента Ю. Тимошенко по дорозі додому, на лісову дачу під Києвом, телефонує міністрові оборони Анатолієві Гриценкові, іще комусь із міністрів, піднімає з ліжка Генерального прокурора Святослава Піскуна (так невдовзі він сам повідомив) – щоб негайно їхали до неї…
Отже, Прем’єр-міністр країни, голова СБУ, міністр оборони, віце-прем’єр-міністр – нічні збори поза містом…
Типова картина змови – державних службовців першого ряду центральної влади.
Змова – про що?
З подальшого розвитку подій суспільство запам’ятало одне: Президент звільнив із посади Юлію Тимошенко, звільнив несправедливо…
Незабаром, у виборчій парламентській кампанії 2006 р., основним агітаційним гаслом Ю. Тимошенко стане саме цей мотив людської підсвідомості: «Справедливість переможе!». Пов’язаність гасла з відставкою уряду очевидна.
Але не вибори були метою змовників. З ініціативи «героїні Майдану» на нічній нараді обговорювалося питання про…імпічмент Президента! Про усунення В. Ющенка з посади Президента України, притягнення його до відповідальності.
Якої, за що, яким чином, коли й закону про імпічмент немає?
Ні самий факт змови, ні можливий спосіб її здійснення не торкнулися свідомості ні політичної, ні загалом гуманітарної громадськості, хоча намір путчистів легко вписується в контекст усієї подальшої публічної поведінки Ю. Тимошенко – поведінки авантюрної і суцільно руйнівної.
Отака в нас еліта, отакі поводирі у величному процесі творення національної держави і демократичного облаштування країни.
Зірвав задум заколотників Посол США в Україні, якому вирішено було повідомити про намір, щоб заручитися підтримкою зарубіжних владних чинників (телефонував Ан. Гриценко). Посол відповів одразу й категорично: США оцінять таку спробу як державний, антиконституційний переворот. Відповів і негайно зателефонував Президентові В. Ющенкові…
(Уривок із книги Юрія Бадзя “Бойові генерали, сивоусі парубки з української вулиці і троянська кобила історичного процесу”; фото з книги Віктора Ющенка “Недержавні таємниці: нотатки на берегах пам’яті”.)
НАСПРАВДІ 