Наша історія – це історія віковічної боротьби українського народу за своє місце під сонцем. У цих змаганнях українство мало дві зброї – шаблю і слово. Коли ворог вибивав з наших рук шаблю, тоді на зміну їй приходило слово. Іноді таке могутнє і гаряче, що було дужче за легіони військ. Із Божого веління це слово приходило у час найбільшої скрути. Тоді, коли здавалося, що втрачено все. Така чорна смута огорнула Вкраїну після ліквідації гетьманщини і знищення Січі. Ось коли ми вже справді не мали нічого, окрім великої руїни. Не мали навіть надій. Народ потрапив у рабство. Старшина хапливо стала шукати теплого місця в московському болоті. Новітні псевдогетьмани подалися у фаворити до німкені, яка доконала Україну. Націю спіткав цілковитий моральний занепад.
І тут, на цьому німому згарищі, раптом з’являється живе українське слово. З’являється Котляревський, який отим словом переносить козацьку славу в убогу сирітську хату. І хоча в «Енеїді» ще вчувається подекуди регіт божевільного на руїнах Січі, та ще з більшою силою звучить голос українського соловейка, що віщує пробудження. Пробудження і народження новітньої думи. Квітка, Гулак, Гребінка, Костомаров, Куліш… Починається новий життєпис народу. Куліш виношує ідею про всеохоплюючу книгу буття українства, книгу, яка б увібрала в себе нашу історію, пісню, еволюцію духу. Але згодом відмовляється від цього задуму і каже, що такої книги уже не треба. Чому?! Та тому, що вона вже є! У світ виходить «Кобзар» Тараса Шевченка. Виходить у вічність священна книга пророка української нації. З’являється слово, яке стає на сторожі народу. Ось уже півтора сторіччя воно береже і живить українську націю, її духовну соборність, веде нас крізь морок і нетрі до жаданої волі. Чи є ще у світі такий поет, слово якого б врятувало народ? Слово, яке дає відповідь на найпекучіші питання, що постають перед цим народом за будь-якої доби.
В усі роки нас вражало дивовижне співзвуччя Шевченкової поезії із сучасністю. Кожне покоління гортало «Кобзаря» справді як Святе Письмо – книгу пізнання добра і зла. Ми пізнавали з нього самих себе і вчилися бути собою.
Розгорнімо ж цю книгу й сьогодні! І ми побачимо: те, що нині нуртує у наших душах, що постійно хвилює і не дає нам спокою, – там є!
Свобода! Воля! Осердя і прапор стражденних Шевченкових дум. «У ніякій іншій європейській літературі, – сказала англійська письменниця Полін Бентлі, – немає такого протесту проти рабства, нема і такого геніального поета, який би показав потворність рабства з такою разючою силою, як Шевченко».
Так, ми живемо у незалежній Україні. Та чи такі ми вже вільні? Ні, ми тільки-но зводимося з колін і зводимось тяжко, бо нас стискають уже розірвані, але ще не зняті кайдани. Обривки ланцюгів подзвенькують на наших руках. Ми вже не раби, однак ще багато в чому не позбулися отої невільницької отрути, яку мусить замінити «чиста, свята, козацька кров», про яку писав Тарас у вірші «Чигрине, Чигрине…»
Не маємо ще й такої держави, про яку він мріяв, і та мрія-страждання була віссю усієї поезії Шевченка. Скільки там туги, скільки щирого смутку за гетьманщиною, за козаччиною, Січчю… «Було колись – минулося», – постійно проривається стогін зболеного серця.
Але – лишилася слава! І про неї Шевченко нагадує нам ще частіше, бо то – духовна основа майбуття.
…бо все згине, –
Слава не поляже,
Не поляже, а розкаже,
Що діялось в світі,
Чия правда, чия кривда
І чиї ми діти.
І коли Шевченко проголошує, що «слава – заповідь моя», то йдеться не про марнотне честолюбство, а про високість людського покликання і діяння. Про те, що людина мусить зберегти у собі і передати нащадкам. Чи не тому один народ за урочистий вигук має «ура!», інший – «віват», а українці вигукують «Слава!»
Шевченка передовсім хвилює слава України, слава його Батьківщини. Та слава, яка мусить пробудити навіть у німих рабів гордість, патріотизм і жадання святої волі. Волі, що її може дати тільки власна держава. Світлом української державницької ідеї осяяна вся поезія Тараса. Згадаймо бодай «Розриту могилу», вірші «За що ми любимо Богдана», «Якби-то ти, Богдане, п’яний…» Не міг Шевченко простити гетьманові Переяславської угоди, яка затягла народ в імперське ярмо.
Зате, як свідчать його сучасники, з особливою шаною ставився до Івана Мазепи, чиє ім’я було символом боротьби за державну самостійність України. Частий гість родини Рєпніних П. Селецький засвідчив, що Шевченко хотів написати лібрето до опери про Мазепу. Однак той таки Селецький відмовився писати музику, оскільки, на його думку, Шевченко аж надто ідеалізував гетьмана-самостійника.
Один з учасників Кирило-Мефодіївського братства студент Андрузький сказав, що Шевченко був дуже вже надмірним представником української партії у Слов’янському товаристві. Гадаю, усім зрозуміло, що він мав на увазі. Державницькі ідеали Тараса особливо відчутні у його антиімперських протестах, де бунтує така відвага, що знову ж таки, навряд чи ще хтось у світовій літературі наважився так безстрашно виступити проти найсильніших світу цього. Це навіть важко збагнути – син кирелівських кріпаків кидає виклик персонально російській короні.
Однією з вершин Шевченкової творчості є поема «Кавказ». Здається, що світло її генія сфокусовано у сьогодення, бо ж на Кавказі, як і за часів Тараса, точиться війна. Наші соціалістичні літературознавці любили порівнювати Шевченка з Пушкіним і Лєрмонтовим, чи то б пак, даруйте, завжди казали Пушкін, а вже потім Шевченко. Але ж хіба російські «співці свободи» так розуміли волю, як наш Тарас? Облиште, панове! «Борітеся – поборете», – казав Шевченко поневоленим горцям. «Смирись, Кавказ, идет Ермолов…» – застерігав Лєрмонтов. Ось таким було уявлення російських бардів про єднання народів. Що ж, не випадково один сказав: «Я памятник воздвиг себе нерукотворный…», а другий: «Доле, ми не лукавили з тобою…»
І в тому ж таки «Кавказі» поет прорік слова, які ми можемо повторити і повторюємо й сьогодні «старшому братові»: «Ви любите на братові шкуру, а не душу». Шевченко уже тоді мріяв про співтовариство народів, але народів вільних, народів справді незалежних. Про це ж ми мріємо, на жаль, поки що тільки мріємо і тепер.
А візьмімо Крим. Ніби сьогодні мовлені слова про того ж «старшого брата»:
Кажуть, бачиш, що все-то те
Таки й було наше,
Що вони тілько наймали
Татарам на пашу…
Наче й не такі уже довгі руки в Москви, та й нині не менша біда від її прислужників, про яких так гнівно сказав Кобзар: «Раби, підніжки, грязь Москви». Чимало ще тої грязі ліпиться докупи і в нашому парламенті, і в уряді, і в армії, у різних партіях та блоках.
А що ж на те наші патріоти? А те, що завжди. Гризня, позерство, позлітковий фасад крилатих гасел і самозвеличних окликів про власне геройство. Схаменіться, люди добрі! Життя не любить позерства, рано чи пізно воно здере поволоку обману, і ми побачимо, де правда, а де порожнеча. Ми здобули ще тільки крихту, а вже кинулись її ділити.
Доборолась Україна
До самого краю.
Гірше ляха свої діти
Її розпинають.
Страшна деморалізація. Вона охопила нас не тільки з власної вини, але від того не легше. Нашій незалежності всього лиш два роки, це ще тільки дитя, яке навчається ходити, а ми до нього все «дай та дай, дай та дай», інакше на біса ти нам.
Люде, люде!
За шмат гнилої ковбаси
У вас хоч матір попроси,
То оддасте.
Це до нас звертається Шевченко, й аж не віриться, що ці рядки були написані не сьогодні. Ми ще не осягли тої великої любові до України, яку заповів нам Тарас. Він молив і благав нас обнятися, а ми так і не стали братами. Ми тільки «брати-суперники у поділі батьківського майна». І поки не злютуємося у соборну націю, поки не досягнемо консолідації українського народу довкола національної ідеї, то так і будемо чубитися невідомо за що.
У час зневіри і гіркоти берімо до рук «Кобзаря». Там є усе. Усе, що так болить нам сьогодні. Жодна політична програма не скаже стільки про соціальну справедливість, як Шевченко. Ніхто в світі не возвеличив так жінку-матір, як він. Ніхто так не оплакав злиденне дитинство, сирітство, гірку удовину долю.
Не будьмо ж глухими до його заповідей! То правду казав Куліш, що «спів сей був воїстину гласом воскресної труби архангела».
Є у Тараса «Заповіт» – «Як умру, то поховайте»… Але не тільки ці 24 рядки є його Заповітом. Для українського народу ним є увесь «Кобзар». Живімо по ньому і ми воскреснемо.
Нема на світі України,
Немає другого Дніпра.
(З книги «Запалити свічу у пітьмі», Київ – 1994.)
Джерело – http://www.vox-populi.com.ua/rubriki/politika/zapovitukraienskogoprorokaavtorgorinmihajlo.
НАСПРАВДІ 