Спогад про спогади.
Тривалий час — понад п’ятдесят років — будь-яку згадку про небувалий в історії України голодомор у 1932— 1933 роках сталінсько-брежнєвські опричники старанно “табували”, називаючи найменші натяки на той жах злісним наклепом на радянську дійсність, а так званих наклепників безжально переслідували, заганяючи за ґрати та дроти таборів і тюрем…
Голод був заздалегідь, ще влітку 1932 року, ретельно, хитро заплянований як штучний! Про це йтиме тут розповідь.
Людська мова ще занадто недосконала за своїми емоційними властивостями, аби люди тепер були здатні висловити нею все те страхіття жаху, лиха, заподіяного сталінщиною на Україні не лише в 1932— 1933 роках!..
Лише тепер, у часи гласности, почали напівголосом згадувати дещо про понадлюдські муки-терпіння нашого народу в 1932 — 1933 роках, але, на жаль, ніхто ніде не називав більш-менш конкретної кількости жертв голоду за той час.
Мене особисто вже віддавна зовсім не дивує цей феномен замовчування як самого голоду, так і його наслідків у різних аспектах… Далі стане зрозуміло, чому.
Отож, відкинувши емоції, я почну прямо з конкретної кількости жертв голоду за конкретний проміжок часу та на певну дату.
… За станом на 15 квітня 1933 року тодішнє Об’єднане державне політичне управління (ОДПУ) УРСР підбило востаннє (?!) підсумок жертв голоду сільського населення за період від 1.XII.1932 по згадану више дату 15.IV.1933 року, тобто за чотири з половиною місяці. Слід зазначити, що до 1 грудня 1932 року облік жертв голоду спеціяльно чомусь не проводився, хіба денебудь сільрадою за власним бажанням абощо.
Наслідком отого підрахунку ОДПУ з’явилася жахлива картина наслідків голоду — 2,420,100 душ різного віку та статі, в тому числі понад 2,000 випадків людоїдства.
Треба при цьому пам’ятати, що все те лихо скоїлося в тодішніх адміністративно-територіяльних межах УРСР, тобто без Західньої України, Буковини, Криму та півдня Басарабії.
А тепер, не називаючи покищо джерел наведених фактів, взявши за основу 2,420,100 жертв, спробуємо розрахувати кількість жертв за весь час голоду (від грудня 1932 до 1 серпня 1933 року) без даних за вересень— листопад 1932 року. Для цього визначимо середньомісячну кількість жертв за зазначений період: 2,420,100: 4.5 місяця = 537,800 душ. Запам’ятаймо цей середній “показник”.
Тривалість “жнив” голоду становила 8 місяців, без даних за вересень— листопад 1932 року. Отже, виходячи з наведених вище величин, кількість жертв, як мінімум, могла становити 537,800 х 8 = 4,302,400 душ. Але, на жаль, відомо було також усім усюди, де шалів голод (а де його не було?), що в період весни-літа 1933-го “темп” смертности (хай проститься мені цей термін!), порівнюючи до зимового часу, зростав як мінімум удвічі, а то й набагато більше… Відсоток смертности коливався залежно від місцевости. Так, наприклад, у південних районах України траплялися села безмаль суцільної смертности, а на Полтавщині, Чернігівщині села вимирали від 25% до 50— 70 %. На Поділлі смертність не перевищувала 30%, бо селяни сяк-так рятувалися кормовими буряками, жолудями, перехованою картоплею. Проте, як би не рахувати, а “коефіцієнт” смертности в середньому за час від 15.IV.1933 до 1.VIII.1933, тобто за 3.5 місяці, порівнюючи до попереднього періоду (від 1.XII.1932 до 15.IV.1933) не міг становити менше 2.5. Чим пояснити таке зростання цього “показника”? Це явище могли б пояснити науково біологи та медики… Ясно одне: весною та на початку літа голодні люди вже були остаточно виснажені, їжі ставало все менше, їли будь-що, до цього додавалися ще й інфекції.
На підставі наведених вище розрахунків загальна формула геноциду набуде ось такого вигляду: 2,420,100 + 537,800 x 3.5 x 2.5 = 7,125,800 душ загиблих.
Ця цифра, звичайно, аж ніяк не претендує на якусь абсолютну точність, але не набагато відходить від істини…
До сказаного ще слід обов’язково додати жертви, котрих тоді ніхто не враховував:
1) голодних селян, які, рятуючися від голодної смерти, тікали пішки світ за очі з рідної України на суміжні території (Білорусія, Дон, Курщина та ін.), де знаходили не хліб, а неминучу смерть, бож там по містах була карткова система на харчі, а по селах — напівголод;
2) уздовж залізниць лежали незліченні жертви з числа тих, яких серед полів, спиняючи поїзди між станціями, скидали з вагонів напризволяще спецгрупи “чорношкірих” (за кольором шкіряних курток). Я особисто, тоді одинадцятирічний хлопчина, на власні очі спостерігав оте звірство, коли на початку травня 1933 року разом з напівопухлими з голоду батьками тікали з-під Проскурова (тепер Хмельницького) до Росії як завербовані… (Це була б окрема страшна розповідь!);
3) тих селян, котрі свідомо робили якийсь злочин, аби потрапити до тюрми, бо там давали хоч якусь баланду раз на день; переважна більшість тих добровільних “злочинців” гинула там неминуче через попереднє виснаження;
4) до 1 грудня 1932 року “статистика” ОДПУ не враховувала тих жертв, які вже часто були по селах у жовтні — лиспопаді того ж року;
5) по всіх містах України зайшлих голодних селян, які там помирали з голоду на вулицях, ніхто ніяк не числив, бо вони вважалися “нічийними”, і їх звозили до загальних ям, часто ше напівживих!
Хто та як у 1932— 1933 роках звітував про смертність селян? До 15 квітня 1933 року по селах гасали на баских конях уповноважені ОДПУ (“чорношкірі”), котрі збирали від голів сільрад кожної п’ятиденки (тоді не було тижнів) “отчетьі” (звіти) про кількість загиблих, здаючи їх до своїх райвідділів, а ті — вище…
Усі відомості про смертність від голоду суворо засекречувалися та шифрувалися від кожної области чи району по-своєму. Так, наприклад, Харківщина перед столицею — Харковом звітувала мовою оригіналу отак, якщо б хтось був розшифрував тоді текст “отчета”:
“За… пятидневку… м-ца по… р-ну бьшо заготовлено (закуплено) … голов разного скота. Болеет по р-ну ящуром … голов”.
Ось так, люди добрі, людей, які загинули з голоду, числили в звітах ОДПУ під виглядом “скота”. Під “ящуром” розумілася кількість випадків людоїдства! З Харкова (столиці УРСР) загальні дані по Україні негайно надсилалися до Москви голові ОДПУ СРСР Г. Ягоді, а той доповідав самому “отцу народов”…
В уряді УРСР та ЦК КП(б)У про пекельну статистику все знали лише С. Косіор, П. Постишев, Хатаєвич та голова ОДПУ УРСР В. Балицький, а Петровський, Любченко, Чубар, не кажучи вже про М. Скрипника, про це не інформувалися; вони знали про голод тільки “взагалі”…
До речі, слід би вже знати про те, що М. Скрипник не вчинив самогубства, а його вбили в його кабінеті так само підступно, як згодом С. Орджонікідзе.
Усі звіти про “скот” після передачі негайно нищилися на всіх рівнях ОДПУ. А тепер ви, панове історики, по архівах шукайте вітра в полі!.. “Батько” Сталін та його компанія обміркували заздалегідь всю “технологію” голоду диявольськи хитро та ретельно поховали кінці у воду безвісти… Уся та статистика ретельно велася до 15 квітня 1933 року, а потім за командою П. Постишева її чомусь припинили, та не було нічого зроблено, щоб припинити сам голод. Голод шалів ще дужче, з подвійною нещадністю, особливо щодо дітей.
У моїй третій групі (клясі) в селі Масівцях біля Проскурова на початку осени було 33 учні, а коли скінчився голод, то, як писав до мене мій товариш Тодось Осадчук, залишилося в живих тільки 11.
Щойно тепер деякі історики почали напівголосом сперечатися про те, а чи був той голод штучним. Я особисто віддавна був переконаний у його зумисній штучності на підставі розпитувань протягом свідомого життя сотень учасників. Ось тільки деякі підтвердження:
1. Зловісний закон з 5.VIII.1932 року, як селяни прозвали його — “закон про колоски”. То була підступна “прелюдія” голоду та його штучности надалі.
2. У березні 1933 року, невдовзі після призначення (не виборів) на Україну секретарем ЦК КП(б)У Павла Постишева, Сталін викликав до Кремля його, С. Косіора та В. Балицького, де в присутності Молотова, Калініна, Каґановича та Г. Ягоди “давав ряд керівних вказівок” щодо політики на Україні… А на прощання, вийшовши з-за стола, він наблизився до Павла Постишева, поблажливо поплескав його по плечах та зі своїм сатанинським гумором, хитро всміхаючись, промовив: “Тьі, Паша, назначен нами туда (на Україну — П. В.) в роли главгола (тобто, «главнокомандуюшего голодом»). Тьі зтим оружием сделаешь там больше, чем Семен (Будьонний — П. В) несколькими конньіми армиями. Стасик (Косіор — П. В.) немного там растерялся, а у тебя рука железная. На тех слизняков (Петровський та ін. — П. В.) не обращай внимания”. На тому попрощалися. Хіба такий “монолог” не промовляє про заздалегідь сплянований голод, про його штучний характер?
3. Якщо висловитися мовою юристів, то весь “почерк злочину”, тобто методи здійснення голоду, по всій Україні були цілком тотожні. Це хіба не один із доказів штучности?
4. Чому тодішні “верхи”, одержавши за станом на 15.IV.1933 року результат — 2,420,100 душ загиблих і припинивши ту “статистику”, анічогісінько не зробили для припинення голоду? А “тайфун” його шалів далі… Може, це також не говорить на користь штучности?
5. Чому ще з осени 1932 року з Росії на Україну були направлені численні загони “чорношкірих”, котрі з нелюдською жорстокістю всіляко не допускали з сіл до міст селян, буквально катуючи їх. Так було скрізь на Україні, то не якась випадковість.
Доказів штучности голоду можна навести багато-багато!.. Гадаю, що люди ще назвуть їх… Збрехати щось можуть окремі особи, але не весь живий народ!
Тепер у когось, хто читатиме написане тут виникне цілком слушне запитання: звідки і на підставі чого ти, чоловіче, говориш, пишеш, називаючи кількість жертв, дати, особи тощо? Питання, безумовно, слушне!
Відповідь на нього давалася вже дуже давно, та ще й далеко-далеко від України.
…Північ Комі АРСР (“Лаґерляндія”), місто Інта, де віддавна була ціла система таборів, котрі з літа 1948 року були перетворені на спеціяльні політичні табори з особливим режимом, — так званий “Минлаг”.
10 лютого 1950 року недоля кинула мене до камери ч. 2 шізо (штрафного ізолятора), а фактично — до внутрішньої тюрми УМВД цього “Минлага”… У той день я ще не знав, чому та за які гріхи мене туди заганяють. Я усвідомив це лише під час першого нічного “допиту”…
У камері ч.2, розрахованій на шість осіб, я застав лише одну старшу людину інтелігентного вигляду. Переступивши поріг камери, я зараз же подумав: “Мене кинуто до провокатора”. У ту ж мить мешканець камери також подумав: “До мене впустили стукача”.
Якщо б розповісти про те, як ми навзаєм досить скоро “обнюхалися” та почали один одному довіряти, — була б, либонь, довга та по-своєму цікава оповідь. Та не про це тут ітиме мова.
Моїм співкамерником, як з’ясувалося, був колишній (у 20-ті та на початку 30-их років) керуючий справами Ради Народних Комісарів УРСР Олексій Кисельов. Була то людина щира, душевна, вроджений інтелігент та ще й жива енциклопедія життя України і її столиці Харкова за той складний період нашої історії.
Він ще до війни та під час неї відбував два “строки” в тих краях за Бог-зна-що, а тоді знову посадили, вже за “шпигунство”. Навмисно випускаю з пам’яті перебіг свого та його так званого “слідства”… Бодай би не снилося нікому!
Отож, бувало, коротаючи в камері удвох довжелезні голодні дні після ще довших нічних “допитів”, я просив незабутнього Олексія Кисельова розказувати про “діла давно минулих днів”. Для мене — ще недавнього бідного українського студента — він був справжньою скарбницею знань, а на додаток — золотоустом з 20-их та початку 30-их років.
Якось зайшла мова про найжахливішу добу нашої нової історії — голод 1932 — 1933 років на Україні.
Згадуючи різні подробиці того жахіття, О. Кисельов, ніби нехотячи, назвав оту згадану мною вище цифру жертв голоду — 2,420,100. Я “вчепився” за цей факт та просив його розповісти мені докладно все, що йому було відомо про той голод: що саме та від кого він чув, знає, що бачив тощо.
Я сам, бувши дитиною десяти — одинадцяти років, пережив чудом те лихо, чимало наслухався від багатьох людей ще до війни, на фронті та згодом, незважаючи на певну небезпеку тих розмов у ту пору.
Алеж Кисельов був людиною особливої поінформованости щодо цих питань! І він розповідав та розповідав про ті жахи аж три дні. А між тим усім було щось найістотніше.
…Був квітень чи травень 1939 року на березі ріки Печори, на так званій переправі, де в’язні вручну перевантажували різне добро з вагонів на баржі. Кисельов, який на той час мав досить малий строк, працював “придурком”, тобто маленьким начальником (десятником) над тими зеками, котрих приводили під окремим конвоєм з табору поблизу.
Котрогось дня його окликнув на ім’я— по-батькові якийсь дуже злиденний зек. Кисельов у першу хвилину його зовсім не впізнав, аж поки той не назвав себе на прізвище, додавши для певности деякі факти з колишніх часів… Хто ж то був? О, примхи людської долі! То був власною персоною сам В. Балицький — свого часу уосіблення всіх страхіть на Україні: до 1934 року — голова ОДПУ УРСР, а до арешту в 1937 році — нарком внутрішніх справ УРСР. Усі знали його як найвірнішого поплічника та виконавця волі Сталіна і Ягоди на Україні того часу. На печорській переправі Балицький працював як звичайний зек-вантажник, бувши вже сильно виснаженим фізично та душевно. Як виявилося тоді, Сталін за його колишні особливі “заслуги” дарував йому життя, замінивши розстріл на 20 років ув’язнення в тодішніх таборах, що все одно означало повільну та неминучу смерть.
Балицький добре усвідомлював усю безвихідь свого становища. Кисельов, як він мені тоді сказав, пожалів з певних міркувань колишнього ката (Балицький свого часу посадив його у Харкові!) і почав брати його денним днювальним до конторки, підгодовуючи чим міг у тих умовах. Так тривало декілька днів, протягом котрих Балицький буквально “сповідався” перед ним у багатьох-багатьох своїх, по суті, злочинах. Може він, розуміючи всю безвихідь свого становища, вирішив зняти з душі той тягар та довести до відома чесної людини багато темних справ з часу свого всесилля на Україні. Хто зна?!
О.Кисельов, приходячи після роботи до своєї комірки в бараку, занотовував усе почуте за день від Балицького, а коли після війни на деякий час був звільнений “на волю”, то, живучи на Полтавщині, списав грубезний зошит спогадами-”сповідями” Балицького та й дав комусь довіреному переховати той “кондуїт” (його вислів!) для потомків… Де та кому — я тоді не смів питати його, бо на це не дозволяла тюремна етика того страшного часу.
Так ось, любий читачу, все, що я тут написав про голод 1932 — 1933 років: дати, цифра 2,420,100 померлих, прізвища, звіти, вислови, “монолог” Сталіна тощо, — мають своїм джерелом згадані “сповіді” Балицького перед Кисельовим, а він все те розповів мені в камері ч.2 під час наших співбесід.
Завершальна “формула геноциду” була розрахована тоді ж Олексієм Кисельовим на металевій стінці тюремної грубки нашої камери. Для цього ми натирали милом поверхню грубки і по ній загостреним патичком писали свої “математичні викладки”.
Усе те я запам’ятав на ціле життя і лише тепер довіряю людям на папері. Хіба таке страхіття можна призабути?
Чимало відомостей із “сповідей” Балицького, що їх переповів мені тоді Кисельов, гадаю, свого часу ляжуть на папір…
Дуже мені шкода, що не довелося пробути довше разом з ним — “розлучили злії люди”… 16 березня 1950 року мене раптом забрали з камери ч.2 та вивезли до “бура” л/о для продовження “слідства”. Про дальшу долю Кисельова я, на жаль, досі не годен довідатися.
Спитаєте, а яка доля ката Балицького? Як оповідав мені тоді ж Кисельов з розповідей інших, згодом Балицького впізнали колишні його жертви — харківські чекісти, котрих він свого часу допитував за тодішнім принципом — “до останнього зуба”… Саме оті його “колеги” дали йому натерту милом мотузку та спостерігали, як він при них сам собі накинув зашморг на шию…
Воістину — від великого до жалюгідного — один крок! Катюзі — по заслузі! Стався той “суд чести”, здається, в Кожві над Печорою.
м. Дрогобич, 10.VI.1988
Пантелеймон Василевський
Джерело: журнал “Сучасність”, Ньюарк (Нью-Джерзі), червень 1991 року.
На світлині: біля першого в Україні Хреста пам’яті жертв Голодомору 1932 – 1933 років, що його встановили Володимир і Степан Пасічники 4 жовтня 1989 року.
НАСПРАВДІ 