«У Франка є все, що має спонукати будь-яку мислячу людину до свідомого національного життя. Це – почуття і виховання власної гідності. Це – формування з регіональних осередків єдиної і цілісної нації. Це – діяльна присутність нації у європейському і світовому житті.» Фрагменти виступів Президента України (2005-2010 рр.) Віктора Ющенка.
Ми чудово розуміємо, що явище Франка, як і явище Шевченка, – загальноукраїнське і актуальне. Забуті царі, імператори, але в пам’яті залишилися Франко, Шевченко, Україна. Сьогодні ми звертаємося до них, тому що їхня життєва позиція, їхні системні цінності потрібні нам сьогодні, вони є актуальними.
«Ми мусимо навчитися чути себе українцями – не галицькими, не буковинськими українцями, а українцями без офіціальних кордонів… Ми повинні… пізнати ту свою Україну, всю в її етнічних межах, у її теперішнім культурнім стані, познайомитися з її природними засобами та громадськими болячками і засвоїти собі те знання твердо, до тої міри, щоб ми боліли кождим її частковим, локальним болем і радувалися кождим хоч і як дрібним та частковим її успіхом…». Це слова Івана Франка.
У цих словах знайдемо одне з найважливіших об’єднавчих послань Франка до сучасного українства.
У Франка є все, що має спонукати будь-яку мислячу людину до свідомого національного життя. Це – почуття і виховання власної гідності. Це – формування з регіональних осередків єдиної і цілісної нації. Це – діяльна присутність нації у європейському і світовому житті.
«Наші визискувачі і тирани сидять у нас самих», – колись сказав Франко.
Ми звикли бути великими у розчаруваннях. Нас завжди окрадено, приспано. Розчарування сприймаємо як наркотик, що створює ілюзію своєї правоти «для домашнього вжитку». І це потім дозволяє з легкістю і фатальністю втрачати все – наші перемоги, самих себе, свою країну, державу.
У поемі «Мойсей» Івана Франка є образ народу, який прийшов до своєї обітованої землі і побачив пустелю.
«Одурив нас Єгова!» – промовив у розпачі Мойсей.
І почув найвищу відповідь:
Можна прийти до обітованої землі і не впізнати її. Можна зневіритись і докоряти долі, недолі, кожному найбільшому і найменшому ворогу.
Однак істина є іншою. Народ, що має місію та мету, прямує до обіцяної мрії, щоб самому здійснити її, у пустелі збудувати державу, поразку перетворити на перемогу, а понищений свій люд – на націю.
За висловом іспанського філософа Хосе Ортеги-і-Гасета, «нації утворюються і живуть, доки мають програму на завтра».
Нашу ідею на майбутнє я хочу викласти через погляд Франка.
Нам потрібно будувати націю – це його головна настанова… Вона означає продовжити важку еволюційну роботу, в якій необхідно поєднати наполегливість, терпимість та мудрість.
Основою нації є, насамперед, мова. Справжня реальність цього питання для нас, українців, постане тоді, коли держава перестане ховатися від проблем і розробить сучасну мовну стратегію. На мій погляд, її перша практична вимога повинна полягати в тому, що альтернативи державності української мови немає і не повинно бути.
Її друга складова – привабливість української мови як мови доступної книги, мови передової освіти і нових технологій, мови телебачення та кіно. Третя складова – підтримка мов національних меншин через систему української національної освіти.
«Одна з головних болячок нашого національного життя – розрив інтелігенції на українську та москвофільську», – стверджує Франко і говорить про нас. Подолати цей розрив можливо через утворення єдиного культурного простору України. Я бачу його в налагодженні широкого міжрегіонального діалогу інтелігенції, у підтримці діалогу церков, що веде до єдності, у формуванні цілісного інформаційного поля, у створенні суспільного теле- і радіомовлення. Без цього, перефразовуючи Франка, «Україна готова знову опинитися в ролі ковадла, на якому різні чужі молоти вибиватимуть свої мелодії».
Франко належить до батьків української державності і в цій іпостасі співмірний із його сучасниками – творцями і засновниками держав Центральної і Східної Європи, провідниками державності Ізраїлю та багатьох інших країн, які йшли до незалежності шляхом, що схожий у чомусь на український.
У державницьких поглядах Франка український політик знайде могутній інтелектуальний поштовх до роздумів над справою справедливого національного ладу у власній країні.
Франко писав: «Все, що йде поза рами нації, се або фарисейство людей, що інтернаціональними ідеалами раді би прикрити свої змагання до панування одної нації над другою, або хворобливий сентименталізм фанатів, що раді би широкими і вселюдськими фразами покрити своє духовне відчуження від рідної нації».
Держава – це не гасло, а практичні цеглини, які щодня кладемо на її споруду. Саме за Франком ми повинні перейти у площину консолідуючої і системної роботи, яка виведе нас зі стану «тягла у бистроїздних поїздах» інших народів і покаже світові приклад успішної і міцної держави.
У цьому сенсі я бачу особливу важливість прикладу Івана Франка для утвердження культурної всеосяжності українства та його зв’язку з усім світом. Масштаб мислі Франка підносить нас над будь-якими окремими проблемами національного життя і демонструє безконечний простір для праці. Франко є не лише постаттю, знаковою для українців. Він прокладає зв’язок до могутніх культур наших сусідів, до європейської цивілізації, до загальносвітової гуманістичної філософії.
На фото: меморіальна дошка на колишній будівлі Харківського університету, в якій Іванові Франку в 1906 році було присвоєно ступінь доктора російської словесності.
НАСПРАВДІ 