З листа Степана Бандери до Миколи Климишина 19 вересня 1956 року.
Поневолення України Москвою й брак власної держави переживають і відчувають як найбільше лихо на кожному кроці не тільки українці в поневоленій батьківщині, але теж ці, що живуть у вільному світі. Для кожного українця на чужині спричиняє великі моральні прикрості вже сам цей факт, що його батьківщина, а цим самим і його власне національно-кровне походження не має в світі такого значення й поважання, як на це справді заслуговує українство своєю історичною ролею, своєю давньою і сучасною боротьбою в обороні найбільших вартостей людства, христіянства і західньої культури та вартостями українського народу, української людини. У молодої людини все дуже вразлива душа на почуття кривди, несправедливості, зокрема коли вона усвідомить собі, що в такому неслушно упослідженому положенні, в порівнянні з іншими людьми, знаходиться вона і рідне їй середовище. Треба на життьових прикладах зі щоденного життя, яких повно в кожній країні, показувати й усвідомляти молоді якою мрякою ігноранції окутане в світі поняття про Україну, та як через це важко пробиватися не тільки визвольній справі України, але й кожній українській людині майже під кожним оглядом, в кожній ділянці життя. Щоб це виразно усвідомити молоді треба вказувати на те, що і в цих країнах, де немає жодної дискримінації, упосліднення українців, де в правному відношенні українці користуються всіми правами і мають відкриті всі дороги, але незалежно від права, чи навіть наскрізь прихильної політики даної держави супроти українців, українська людина не може користати в свойому життєвому змаганні з того важливого чинника, національної репутації, якою користуються в чужому світі всі сини і нащадки державних народів. Англієць, француз, німець, італієць і т.д., чи він уважається приналежним до нації свойого походження, чи натуралізований в попередніх поколіннях і тільки походженням зв’язаний з даним народом, одначе він бодай в якійсь мірі спирається на ту опінію, репутацію, яка зв’язана з поняттям про той нарід і заки його хтось знає особисто, то на підставі його походження має про нього, сказати б, закладове уявлення. І так в трактуванні кожної людини української крови відчувається брак того вихідного кредиту, знамени, яким користуються інші, і кожний мусить тільки власним зусиллям записувати ту голу карту з самими знаками питання, яка йде з ним ціле життя, й дуже часто це буває карта замазана неприязною опінією, яку створюють наша неприятелі, або яка паде на наших людей як тінь через змішування їх з загальною плямою «Раша». Очевидно, що кожна національність має свою питеменну опінію, в якій обіч добрих, є й від’ємні нотки. На цю опінію складаються не тільки об’єктивні вартості й надбання якогось народу, але історичне наверствування у взаєминах з другими націями. Та все ж таки, навіть при всіх негативних моментах переважає позитивний наслідок тої «національної метрики», якою користуються сини й нащадки всіх вільних, державних народів і в порівнянні з голою, чи затемненою картою «бездержавників» – це великий позитив. Якщо хтось того не бачить і не відчуває в умовинах здобування щойно елементарних підстав для життя і розвитку в чужому світі, то в змаганні за вищі життєві позиції це обтяження дається дуже взнаки людям української крови. На конкретних примірах легко показати молоді, що так воно є й усвідомити властиву причину того явища. Було б зовсім фальшиво пошукуватися вини за це в чужому світі, а так воно часто буває, що на цьому тлі зроджуються ресинтименти до суспільства даної країни, в якій нашим людям трудно зайняти такої позиції, на яку вони об’єктивно заслуговують. Усвідомленням дійсної причини створюється безпосереднє відчуття важких наслідків поневолення України, які заторкують всіх українців, теж тих, які живуть на чужині. Розвиваючи ці думки, треба одночасно вказувати на те, що прояви втечі від українства з метою забезпечення від цих наслідків, через денаціоналізацію й затирання слідів свойого походження, крім неморальності такого поступовування, на довшу мету розминаються з ціллю. Хто не хоче признаватися до свойого родоводу, той замість нього мусить ставити затемнені плями, які все таки кидатимуть тінь, і як не на нього самого, то на його нащадків спадуть прикрі наслідки. З’ясовування цих питань повинно у молоді розбуджувати безпосереднє відчуття конкретних наслідків поневолення батьківщини, від яких не може втекти, ні заховатись людина української крови ніде на світі. Це відчуття повинно скріпляти, загострювати ненависть до ворогів України і до стану її поневолення. Позитивною сторінкою цих почувань і свідомости буде зміцнення почуття нерозривної зв’язі з українством та підсилення українських патріотичних почувань. Для цього мусимо рівнобіжно з повищими думками розвивати перед молодю візію благодатних наслідків самостійности і буйного розвитку Української Держави, наслідків, якими буде користуватися не тільки український народ на рідній землі, але так само всі українці по всьому світі. В цьому теж треба оперувати конкретними прикладами і вказувати, як кожний здобуток України, українців в кожній ділянці життя підносить не тільки внутрішнє самопочуття кожного українця, де б він не був, але й значення українства, українського імені в усьому світі, з якого користатимуть усі, хто з українством зв’язаний. Підкреслювання й змальовування молоді цих всіх позитивних, світлих наслідків самостійності України дуже важливе, щоб через оперування важкими й прикрими елементами в цієї молоді не створювалось почуття, що українство приносить їй тільки тягарі й прикрощі.
На світлині, зліва направо: Микола Климишин, Леся, Андрій і Степан Бандера (з книги “Життя і діяльність Степана Бандери: документи й матеріали”. Видання третє, доповнене / Редактор і упорядник Микола Посівнич. – Тернопіль, 2011).
Джерело тексту: Архів ОУН, Українська інформаційна служба – Лондон (http://ounuis.info/archive/Funds/osobovyi-fond-s-bandery/lystuvannia-stepana-bandery-z-mykoloiu-klymyshynym-ta-inshymy-liudmy.html).
НАСПРАВДІ 