Юрій Бадзьо. Виступ на презентації книги спогадів Світлани Кириченко „Люди не зі страху”

5 листопада 2013 р. в Будинку вчителя, м. Київ

Шановні слухачі, шановні учасники нашої  розмови!

Я хотів би дещо конкретизувати зі свого переднього слова до книги. Це „дещо” надзвичайно важливе та актуальне для розуміння як радянської епохи, так і періоду новітньої української незалежності. Маю на увазі історизм авторської позиції, як каже автор, „я чую тут плин історії”. У теперішньому світогляді і психології українського політичного та інтелектуального проводу цей „плин історії” вважаю найслабшим місцем. Повторюся, мова про історизм, тобто сприйняття та осмислення фактів, подій, явищ, людських доль як процесу, як руху в його причинно-наслідковому зв’язку.

Процес, окреслений у спогадах Світлани Кириченко, охоплює все радянське століття. А якщо врахувати оформлення книжки в останні півтора-два роки – мої переднє слово, назви частин, ідея фотоблоку, ідея роду, теж надзвичайно актуальна для нашого історичного поступу, підписи під знімками, то й останні двадцять років нашої історії. Усе, відтворене в спогадах та в додатку до них, публікаціях автора, зливається в одну цілісну картину – реальність, яка дихає ідеєю боротьби та визволення. Понять, іще не сприйнятих сучасним громадянським активом нашого народу як орієнтир ідеології та адекватної історичної поведінки, передусім політичної.

Ми – і Світлана, і я, очевидно, як і всі українські політв’язні – почувалися не жертвами, а борцями. Про це переконливо свідчить кожна сторінка книжки.

Про один показовий епізод, що не знайшов свого місця в спогадах, хочу сказати зараз. У слідчому ізоляторі я поскаржився на шум у вухах. Мені промили їх, звільнили від сірчаних пробок. Наступного дня, на допиті, кажу слідчому: „Миколо Михайловичу, почистили мені вуха, зараз залишається почистити голову і відпустити додому”. – „Правда, Юрію Васильовичу? Ну, то кажіть, будемо інакше вести допит?” „Ні, Миколо Михайловичу, – відповідаю, – давайте чесно робити роботу: ви свою, а я свою”. Цією фразою горджуся перед собою, у ній ціла політична ідеологія. Її теж треба мати на увазі, думаючи про рух шістдесятництва та дисидентства.

На початку розпаду Радянського Союзу зарубіжні експерти прогнозували Україні найлегший шлях до нового життя. А вийшло навпаки. Серед колишніх радянських республік Україна з погляду нашої мети – національної державності – у найгіршому становищі. З року в рік нас переслідує руйнівна стихія політичної нестабільності. Звернімо увагу, найгостріше вона постала у період помаранчевої влади. Здавалося б, дивно. Усі говорять про чвари між Президентом Віктором Ющенком і Юлією Тимошенко. Насправді це не чвари, а гостра політична боротьба, за якою, з боку Ю. Тимошенко, стоять антиукраїнські сили, внутрішні і зовнішні, яких тривожить перспектива становлення України як зрілої національної держави, відродження українського народу як успішної нації.

Картина надзвичайно виразна й однозначна. На сьомому місяці помаранчевої влади Прем’єр-міністр Ю. Тимошенко організовує змову з метою усунення Президента з посади шляхом імпічменту. Під час виступу на Майдані незалежності Віктора Ющенка після його інавгурації прихильники Тимошенко кричали „Юля! Юля!”, а в серпні наступного року, винісши її на сцену на руках, перекричали Президента, що виступав з нагоди Дня незалежності України, не дали йому говорити. Ю. Тимошенко перешкодила Президентові В. Ющенкові виступити у Верховній Раді із щорічним посланням, вона носилася з ідеєю сильного канцлера, тобто, ясна річ, нейтралізації ролі Президента В. Ющенка в політичному житті країни.

І після всього цього Ю. Тимошенко тішиться популярністю навіть у середовищі української інтелігенції. Юрій Щербак проголосив цю особу українською Тетчер, її прихильниками стали Іван Дзюба і Ліна Костенко, Оксана Пахльовська заявила, що в майбутньому музеї зрадників України портрет В. Ющенка буде на першому місці, а його прибічників обізвала інтелектуальними бомжами. Під прапор Ю. Тимошенко стали українські, сказати б, професійно патріотичні організації – Спілка письменників і „Просвіта”.

Що це все означає? Я бачу два джерела такої дивної позиції. Перше – страх перед минулим, психологічна залежність від нього, у декого не тільки психологічна.

Друга причина глибша й серйозніша. Це особливості української натури, перевага у нашому сприйнятті світу художнього мислення над логічним. Тому так багато в нас емоцій і декларацій замість аналізу і логічного висновку.

Іще до теми історизму. З якогось часу в публічному вжитку активно експлуатується словечко „совок”. Тобто тут знову маємо не аналіз, не висновок, не оцінку сучасності у контексті ідей та мети різних суспільних сил, а просто таврування і заперечення.

Ідеологічно, політично та соціально радянська епоха була тотально репресивною. Але час не стояв на місці. Після смерті Сталіна режим став трохи ліберальнішим, завдяки цьому й виникло шістдесятництво і дисидентство.

Тоталітарна ідеологія творила атмосферу високої ідейності. Її декларативність і фальшивість не всіх руйнувала. Мати Світлани шукала справжнього, чесного комуніста, а Світлана – справжню людину, здатну думати і здатну вислухати et altera pars, тобто і супротивну сторону. Вона згадує, як у розмові з представником влади назвала себе декабристкою. Декабристи були символом, високим позитивним символом для неї, для нас. У мене інша громадянська біографія, але я теж пам’ятаю (мабуть, це був шостий чи сьомий клас), що якось подумав собі: а як би почувався я, якби мене вішали? Оця атмосфера ідейності – щось зовсім протилежне тому, що маємо зараз – пусту атмосферу шоу і просто розпусти.

Згадаймо, на яких висотах, світоглядних, гуманістичних, було покоління шістдесятників і дисидентів. Василь Симоненко запитував: „Чи ти знаєш, що ти людина?” Іван Драч у своїх „Протуберанцях серця” писав: „Ми чорні гори перегорнем, ми вдарим серцем в мур зажур, ми розквитаємося з горем на рівні божих партитур!”

У такій ідейній атмосфері, атмосфері нашого покоління, люди приходили до національного самоусвідомлення. Це зворушливо зафіксував (видно, це було в лікарні, у стані приреченості) російсько-український поет (писав і російською, і українською мовами) Леонід Кисельов:

Я позабуду все обиды,

И вдруг напомнят песню мне

На милом и полузабытом,

На украинском языке.

И в комнате, где, как батоны,

Чужие лица без конца,

Взорвутся черные бутоны –

Окаменевшие сердца.

Я постою у края бездны

И вдруг пойму, сломясь в тоске,

Что все на свете – только песня

На украинском языке.

Сучасна атмосфера психологічно важча, молодь полонена не дуже високою стихією.

Загалом теперішню національно-політичну ситуацію в Україні я означив би поетичним шедевром Павла Тичини „Мобілізуються тополі”:

Мобілізуються тополі

під хмарним вітром на горі…

Уже давно ми на порі,

давно всіх кличемо: до волі!

До волі: бідні, босі й голі!

не час сидіти у норі!

Мобілізуються тополі

під хмарним вітром на горі…

Гукнем же в світ про наші болі!

Щоб од планети й до зорі —

почули скрізь пролетарі,

за що ми б’ємся тут у полі!

Мобілізуються тополі…

Наші супротивники мобілізуються, а ми сидимо в норі, кожен у своїй, індивідуальній, не маючи адекватної відповіді на нинішню суспільну ситуацію в країні.

Книжка Світлани Кириченко спонукатиме читачів до глибшого, об’ємнішого осмислення всього пережитого нашим народом, осмислення теперішніх подій і наших перспектив.

Примітка: виступ був повністю усним, магнітофонний запис стилістично відредаговано в листопаді 2014 року.