Уривки з книги «Бойові генерали, сивоусі парубки з української вулиці і троянська кобила історичного процесу. Деякі політико-філософські особливості процесу становлення української нації в умовах Незалежності».
… Громадянський порив мільйонів людей, з усіх верств суспільства, з усієї національної території (звичайно, з різним рівнем участі, що легко пояснюється історично), вражав політично, морально (правоохоронці кажуть, що в період Помаранчевої революції в Україні злочинність зменшилася!), естетично (не в останню чергу уособленням проводу, причому з обох статей; спотворене отрутою обличчя Віктора Ющенка надавало атмосфері особливого драматизму та історичної висоти). Світ (це не перебільшення!) відкрив для себе нову країну, з народом високої морально-психологічної та духовної культури …
… Протистояння було антагоністичним, характеру війни: з українського (в національно-політичній суті Майдану) боку – мирна демонстрація мільйонів, по всій Україні, консолідаційні гасла «Україна в нас одна», «Схід і Захід разом», «Разом нас багато!», «свободу не спинити», зусилля В. Ющенка, щоб утримати людей від спокуси піддатися авантюрному, провокаційному намірові декого з помаранчевого керівництва штурмувати державні установи; з протилежного боку (знову-таки: в історичній, національно-політичній суті позиції, об’єктивно, а значною мірою й суб’єктивно, – російського) озброєний військовий загін, що чекає на команду штурмувати Майдан (у пресі згодом писалося, що на цьому наполягав В. Янукович), сепаратистський з’їзд владної опозиційної еліти в Сіверодонецьку, на якому лунали голоси про створення окремої держави на південно-східних землях України, і звезені до Києва тисячі «антипомаранчевих»…
Ситуацію порятували від зіткнення три обставини:
1) згуртованість, витримка і тривалий (це найбільше вражало світ) мирний громадянський ентузіазм майданівців, їхнє доброзичливе ставлення до міліції та рядових учасників з протилежного табору, а з боку проводу, відповідно, – витримка лідера руху В. Ющенка (лідера, бо все почалося з президентської виборчої кампанії, перед якою була тріумфальна перемога Ющенкової «Нашої України» на парламентських виборах 2002 року), його готовність піти на доцільний компроміс в ім’я високої гуманістичної (щоб не пролилася людська кров) та національної (щоб не поглибити розкол суспільства) мети.
Іще про останнє – національну перспективу: у випадку фізичного зіткнення поразка Майдану була б неминучою (у критичний, вирішальний момент у події втрутилася б, безперечно, Росія, яка на такий випадок запаслася законом про захист зарубіжних «співвітчизників»), і це надовго підірвало б ледь пробуджений національний дух, а країну залишило щонайменше на одне десятиліття в стані стагнації, застою внутрішньої національно-політичної та зовнішньої геополітичної руйнівної невизначеності;
2) на бік Майдану стала частина центрального керівництва держави, найважливіше – СБУ, пролунала з його сцени і відповідна заява офіцера Військово-Морських сил України;
3) підтримка зарубіжних владних чинників, передусім Польщі. Ця обставина посилювала авторитет повстання і стримувала екстремістів із табору чинної влади, тим часом іще не «старої».
Перспектива перемоги повстанців наростала. У цьому контексті промовиста така деталь: у якийсь момент, стало відомо, на сцену хотів вийти Микола Азаров, чільний діяч «кучмізму» і один із відомих представників російської громадськості України. На жаль, психологічно Майдан не був готовий до наповнення гасла «Схід і Захід разом» реальним змістом у політично найважливішій сфері процесу консолідації суспільства – у сфері владної еліти.
І ще одне вагоме свідчення національно-політичної тенденції: після перемоги Майдану (після юридичного, формального узаконення перемоги В. Ющенка на президентських виборах) В. Янукович публічно висловлювався позитивно про Помаранчеву революцію…
Окреслювалася перспектива консолідації політичного середовища країни (а за ним – і всього суспільства!) на основі проголошених і не проголошених (об’єктивних, себто таких, що випливали з історичної суті подій) «помаранчевих» ідей.
Висновок фундаментальний: український народ відчув (це ще не свідомість!), що в нього є своя влада. Створювалося світоглядно-психологічне підґрунтя для енергійного національного відродження, політичного дооформления народу, тобто переростання його в націю, підґрунтя для всебічного конструктивного реформування суспільства …
… Своїм політико-ідеологічним масштабом Майдан був саме повстанням, а не революцією, усвідомленою системною відповіддю на фундаментальну конфліктність суспільства, він був моральним спротивом, імпульсивною реакцією на аморальність локальної ситуації – фальсифікацію волевиявлення виборців, звичайно ж – реакцією з елементами, відчутним струменем соціальних мотивів. Проте, гадаю, в історії, передусім у публічному вжитку поняття, Майдан назавжди залишиться у своєму первісному вираженні – Помаранчева революція – і це в суті своїй буде правильно і справедливо …
Світлину взято з альбому “Харьков. Хроника революции”.
НАСПРАВДІ 