„Ні, жаль мені, що й сей порив погасне,
як гасне все в душі невільничій у нас”
Леся Українка
Минає рік від початку великого народного здвигу, що увійшов до історії ХХІ сторіччя як українська помаранчова революція (статтю було написано в листопаді 2005 року – примітка редактора).
Небагато в історії цього сторіччя дат можна поставити поряд з цією. В свідомості світу це був переворот, що визначив інше ставлення до українського народу, котрий зумів повстання такої ваги провести безкровно і з якоюсь просвітленою святковістю.
Однак вся велич події в тому, що відбувалося з нашою національною свідомістю: на Майдані народжувався демократичний дух української нації у високу мить відчуття свого історичного покликання.
Не можна сказати, що це відбувалося вперше в нашій історії. Швидше за все, це було якесь повторення Шевченківського „Свята в Чигирині”. А вгадане геніальним поетом свято бувало вже не раз, тільки воно знайшло скупе відображення в кількох рядках пісні або думи. Треба бути Гоголем, щоб відчути: „пісні для Малоросії – все…”
Особливість Майдану передусім у тому, що свято народного здвигу відбувалося перед телекамерами і передавалося на весь світ. До певної міри це підживлювало дух і вносило елемент самоусвідомлення. Однак це стосується передусім головної сцени Майдану, окремі дієві особи якої дуже і дуже розуміли, що історія дарує їм шанс засвітитися перед мільйонами людей. Цього не можна рівняти з виступом козацького Гетьмана, якого чули сотні людей, а мільйони вже дізнавалися про все у результатів виграної або програної битви. Або з пісні – думи кобзарів. Отже, попередники Майдану не знайшли належного висвітлення…
Однак найважливіша сила Майдану – прості учасники, готові на жертву – найменше думали про світовий резонанс. Вони думали, що нашої правди не може, не повинна здолати об’єднана сила нового рабства і хитрого обману, і ми повинні стояти на своєму – за всяку ціну. Довіра людей до свого лідера Віктора Ющенка була безмежною, і віра його у свій народ також була справжньою. Народ вірив, що перед ним стоять обранці, послані самим Богом.
А головне, кожен учасник Майдану, оглянувшись навколо, відчув, що тут усі свої, усі рідні, що треба простягнути руку братові і сестрі. Висока мить свободи просвітлила народ і пробудила в ньому дрімотні сили, які ніколи і не усвідомлювались. Це і була мить національного самоусвідомлення, яке приходить на хвилі любови.
Цілими роками людей гнітили не стільки злидні, як негативні емоції, що породжувалися світом злодійства, вульгарності і лжі, яка навіть не соромиться своєї наготи. Безсоромність викинула на вулиці і кинула у чужі світи мільйони заробітчан. Вчорашні комсомолки пішли по світу повіями в пошуках легкого життя.
І на цьому тлі несподівано для самого себе повстає молодий народ, передусім молодий і неляканий, не тероризований каґебістами. Гасло „Свобода або смерть” не було зформульоване так чітко, як в часи німецької окупації чи совєтської окупації серед учасників УПА. Але в душах людей той дух безкомпромісності був присутній, коли ніхто не збирався з наметів повертатися додому ні з чим. Усі були готові на все і налаштовані стояти до кінця.
Усе це зараз треба тримати в пам’яті як зоряну мить історії. Гідність світилася з облич, а почуття солідарности і довіри єднало незнайомих і різномовних.
Де усе це поділося? – запитують люди втомлені і розчаровані. Не дивуймось: то вічна істина землі. На зміну піднесенню настає спад. „За найгрізнішим штормом штиль іде…”
Учасники Майдану не мріяли прокинутись на інший планеті. Навпаки, всі розуміли, що Україна обікрадена і нашпигована тим, з чого виготовляють СДПУ (о). А феєрія сцени Майдану розпадається, як тільки власні інтереси переважають національні. Ніхто і не чекав одностайності у висвітлені Великої Події. Комусь вона була, як хрін в носі. А малі беруть з великого тільки запах.
Не забуваймо, що минулої осені були багато людей глухих і сліпих на помаранчовий колір. Вони понуро і несхвально обзивали Майдан збіговиськом, яке „заважає їм жити”.
А після неминучих розчарувань від того, що „з великої хмари малий дощ випав, люди настрою і просто байдужі споживачі глухо забули те, чого глибоко не пережили. Вони засумнівалися, чи взагалі щось було. „Інша справа – жовтнева революція”, – міркують вони. Звичайно, інша: там спробуй бути невдоволений – одразу „контра”, а маузер переконує людей юрби найбільше.
Насправді, народний багатоденний багатотисячний Майдан у наметах серед зими був явищем незрівнянно більшим, ніж нічне захоплення влади большевиками 25 жовтня 1917 року – без участі народу. Якби не параліч столиці, якби не терор, розстріли і пограбування на вулицях, якби не експропріяції та голодуха – хто б помітив, що в Смольному з’явилися нові хазяї? Насправді в пам’ять в’їлася не „жовтнева революція”, а жахлива громадянська війна.
Листопадовий Майдан столиці України заповнився і заповнювався новими хвилями народного моря, що напливало з усіх областей України – і за декілька днів державна влада розгубилася. А вона була налаштована твердо і рішуче. Л. Кучма заспокоював себе і поплічників: „Україна – не Грузія”.
Путін кинув на Україну свої кращі кадри і сам прилетів розставляти акценти. Окрилений вказівками „з центру” Голова держадміністрації Медведчук запевнив усіх: „Ющенко президентом не буде”. Влада стояла твердо! А от військо і міліційні сили, тобто той же народ, був ненадійним. Влада з кожним днем втрачала позиції і боялася помсти народу. Сила Віктора Ющенка була в принциповому ненасильстві: це вносило стабільність і всім давало надію.
Сили януковичів були немічні морально і кволі інтелектуально. Замішані в підкупі, брехні й фальсифікації, вони ставили на покладистість і затурканість того народу, що живиться з російських ЗМІ.
Звичайно, міжнародний резонанс української революції приголомшив путінську Росію і спонукав до обережности. А „менший брат” без „старшого брата” сам не рішучий і не знає, кому служити. Отже, як завжди в історії, перемогла морально сильніша, активніша сила в народі.
На жаль, це не мало того лункого і ясного резонансу, який міг бути в народі релігійно і національно згуртованому.
В середовищі журналістської молоді теж перемогли здорові сили. Але тут перемога має складніший характер. Настроєності мало – журналіст має бути морально виробленим, з виразним почуттям гідності, з доброю культурою національного мислення. Школа наших журналістів дуже середня. Визрівати доводиться в боротьбі, і дай їм Боже ті ідеали, за які кладуть життя.
Отже, хоробрих оборонців українській помаранчовій революції не вистачало. Зате було багато готових підхопити сумнів, утвердитися в нігілізмі і повернутися до попереднього стану порожнечі, яку завжди наповнюють чеканням інструкцій.
Слабкість нової ліберальної влади в тому, що вона перестала давати інструкції і ставити вольові вимоги, а це було сприйнято як дозвіл діяти за старою звичкою. Однак, ми святкуємо не роковини влади, а роковини Майдану, який відкрив нам іншу перспективу майбутнього, відкрив нам нашу справжню силу і переконав, що наша доля в наших руках. І саме це треба затямити молодому поколінню навіки.
„В українському народі тоді відчувався дух справжньої свободи. Тому зараз можна радіти з того успіху” – пише відомий американський політик Збіґнєв Бжезінський. Якщо це так видно людям за океаном, то наскільки ж це більш зрозумілим і очевидним повинно бути учасникам подій.
В кожного народу є свої національні свята. В основному це свята переживання волі – свята скидання кайданів і внутрішнього звільнення від полону безнадії. Ці свята відзначають протягом поколінь і перетворюють їх на легенду. І ніхто не згадує про розчарованих скривджених і зневірених, які завжди були після перемоги одних над іншими, котрі не були виразниками волелюбних сил. Не згадують і тих, кому перемога не принесла нев’янучих лаврів. Святкують зорю, яка засвітилася на захмареному горизонті. Святкують дорогу, на яку прорвався народ, йдучи назустріч своєму призначенню, накресленому Провидінням.
Свято української Помаранчової революції було таким проривом, не захмареним злочинами, не заплямованим кров’ю, не пов’язаним з кривдою простих людей. Треба чесно визнати: таких свят небагато в історії.
Від нас залежить, чи наповнимо його радістю і надією, усвідомимо його як велику мить в стражденній історії українського народу. Мить любови, яка вчить нас єднатися навколо великого, обминувши безліч малих егоїзмів, потоптавши гріх гордині і слабість лакомства, яке завжди зводить людей з дороги Великого Покликання.
Джерело: http://nashavira.ukrlife.org/11_2005.html. Світлина УНІАН зі сторінки http://www.umoloda.kiev.ua/number/444/115/16060/.
НАСПРАВДІ 