Пригадую собі сторінки із історії нашого народу.
Вони завше викликали в душі моїй тяжкі почуття, а спомин про них гостро й пекуче краяв моє серце.
Передо мною як живий стоїть огидливий образ гетьмана Брюховецького, що за «ласощі» та за московські подарунки продавав свою Вкраїну, зневажав її честь і інтереси свого народу…
За цим запроданцем ідуть инші. Іх багато, сотні, і цілі тисячі… Як п’явки, вони висисали всі сили і всю крівавицю з живого організму народнього. Вони, як той бур’ян, глушили здорові рослини, що виростали й хотіли буяти на рідному полі. Кожний їх подих був нездоровим і мертвою отрутою був він для всього живого.
Вони, ці запроданці, зробили все, що тільки могли, аби Україну, вільний край, де панували воля й права чоловіка, повернути в страшне пекло мук і страждань…
Вони, ці іуди, залишили глибокий слід в історії нашого народу. І породили ціле покоління ще гірших запроданців, ще гірших зрадників, що тілько й живуть надіями на «ласощі», на ріжні «награди», і не перестають лизати руки і збирати крихти з-під столу «власть имущихъ».
Поміж ними більше таких, яких можна зарахувати до «безбатьківщан». Це люде «без роду, без племені».
Але є чимало і таких, що признаються до свого народу і гордо заявляють:
— Я теж українець!
Або:
— Какъ-же, и я малороссъ!
І коли я зустрічаюсь з таким «малороссомъ», мені завше пригадується один мій «знайомий» жандарський офіцер, який, забравши у мене на трусі українські «нелегальні» книжки, тепер вже дозволені, почав зо мною «щиру» розмову. Він без мила ліз в мою душу, сподіваючись, очевидячки, зустріти і з мого боку таку ж саму щирість і одвертість…
— Ех, молодий чоловік, кар’єру собі губите, будучність свою псуєте…
— Це моє діло, — відповів я йому.
— Ну, конечно, я знаю. Я тілько так… по-дружеськи…
Я витріщив очі і хотів було заявити, що «дружбы» з ним ніколи не вів, та певно й не буду.
Він зрозумів мабуть це і з таємничим видом і притишеним голосом почав мені плести:
— От у вас найдена «малорусская» література. Да… тамъ много интереснаго… Только зачѣмъ ви увлекаетесь всѣмъ этимъ?… Знаете… я вѣдъ самъ малоросъ — ще тише промовив він і зразу ж, наче перелякавшись своїх слів, — добавив:
— Только я не йду такъ далеко.
— О, добродію! Нащо ви так кажете? Ви підете дуже далеко. Всі «малоросы», такі от як ви, завше йшли дуже далеко, — відповів я йому.
Мій «щирий» жандар «малоросъ» образився і увірвав балачку.
Через півгодини він віз мене до тюрми і цілу дорогу уперто мовчав.
В тюрмі мені довелось зустрінути ще одного «тоже малороса», трохи тілько дурнішого і не такого пролазу, як «малоросъ» із жандарів. Це був начальник тюрми, старий кубанський козак, жорстокий деспот. Балакати по-російському він умів дуже кепсько, а коли вставляв якесь російське слово, то воно виходило у нього «ни къ селу ни къ городу».
— Що ж це, господине, задумали ви робити? До нашого народу підсовуєтесь? Один був народ порядний, та й той хочете споганити. Та я вас, с.с… вивішав би всіх, як наш Гонта колись вішав «жидів» та уніятів!…
— Хто його зна! Може б Гонта й не повісив мене, — процідив я крізь зуби. — А як уже вішати, то певно б, довелось раніш Гонту почепити…
— Що, Гонту? Ви мені не заговарюйте зубів. Я «тоже малоросъ»… Знаю дещо. Мій дід на Запоріжжю був.
— Дуже може бути.
— І не нас вчити таким пісклятам. Гонта… Гонта був герой, за правду стояв, а ви народ баламутите. Та ще який народ?… — з докором сказав мій «патріот» і скоса поглянув на «патріота» в жандарському убранню. Я пильно поглянув на цю оригінальну «патріотичну» кумпанію і мимоволі згадав тих запроданців, що сто літ раніш «роспинали» нашу країну і затягували петлю на шию свого ж вільного народу.
Передо мною пишались, так мовити б, спілі груші з старого дерева українського зрадництва, запроданства і національного каліцтва. Тим часом «славних прадідів великих правнуки погані» не вгавали. Жандар почав признаватись, що він — з Катеринославщини і що дуже любить українські пісні, а начальник тюрми оповідав, як він укупі з Кухаренком рубав черкесів і як Шевченко любив Кухаренка.
— Чуєте? — звернувся він до мене: — так любивъ, що здѣлавъ йому посвященіе Кобзаря і сказавъ у тому посвященіи: «друже мій єдиний»… А за що? За то, що Кухаренко вѣрою и правдою служывъ на служби, не робывъ того, що вы робыте — и за свою службу дослужывся до генеральского чына… Отъ і я вже статськый совітныкъ — додав він з гордо.
— Ще б пак, — зауважив я. — Хиба даром черкесів рубали… Я от кажу і офіцеру жандармському, що він теж далеко піде.
Особа «тоже малоросса» із начальників тюрми пригадалась мені, як читав я в «Кіевлянині» промову якогось д. Баришнікова на зібранню «Союза русскихъ людей».
Д. Баришніков (певно раніш прозивався просто Баришником) радив зграї чорносотенців додержувати тієї ж самої тактики, якої колись тримались запорожці.
Мені нема чого виводити на чисту воду брехні д. Баришника і ті перекручування, які він робив з поводження і звичаїв запорожців. Як небо від землі, так ріжняться колишні лицарі і оборонці свободи від «истинно-русскихъ» погромників. Мені хочеться лише підкреслити характерний факт участи в огидливих вчинках ворогів свободи і наших «землячків». Ви їх зустрінете скрізь; ціла маса шпіонів-«земляків», провокаторів, погромників набирається із темних елементів нашого народу. І коли ви може іноді не осудите їх і зумієте инколи простити їх, бо часто ці елементи «не знають, що творять», то «малороси», як от мій знайомий жандар або начальник тюрми, можуть тілько викликати в душі вашій глибоке обурення і болючі почуття за ту націю, яка породила оттаку гидоту.
«Я тоже малоросс!» — Як це стало гидко чути! Такі слова вириваються у бездушних, денаціоналізованих запроданців; вони стали ознакою не тілько повного недбальства до інтересів нації, до інтересів пригнобленого люду, але ознакою ренегатства і злочинства проти того народу, ім’я якого так зневажають і обкидають грязюкою оці вилюдки, коли називають себе «тоже малороссами».
Джерело: «Рада» (Київ). – 1906. – 15 жовтня.
НАСПРАВДІ 