Містечко Берестечко обросло в історії легендами. Навколо великої битви під Берестечком 1651 року ятріє історична пам’ять і українців, і поляків. У народі стало традицією відзначати дев’яту п’ятницю після Великодня – на козацьких могилах. Там особливо засвідчено причетність Волині й Галичини до козацької епопеї.
Пам’ятаю, в дитинстві того дня йшли пішки, їхали возами за тридцять кілометрів (гадаю, десь і за тридев’ять земель) хлопці, дівчата, а також старші люди з навколишніх сіл і міст помолитись у козацькій церковці за душі предків, поклонитись козацьким кісткам. Найзавзятіші приходили у вишиваних сорочках, із синьо-жовтими прапорами. Польська поліція з великою люттю розправлялася з прапороносцями. Нерідко вони повертались додому в порізаних і закривавлених сорочках. Але наступного року на дев’яту п’ятницю все повторювалось…
Мені малому дуже хотілось дізнатися, чи полягли під Берестечком “за честь, славу, за братерство, за волю Вкраїни” мої односельці. Потім я дізнався, що, мабуть, таки полягли, бо хоч села Сільце тоді, певно, й на світі не було, але Дружкопіль і Горохів були, а в Охлопові й досі стоїть дивом уціліла серед пожеж церква XVII століття, і охлопівці вірять, що до старої груші біля церкви Богдан Хмельницький прив’язував свого коня.
Мабуть, таки були, бо відкіля, власне, ми прийшли? Те, що вони пам’ятають і вірять, – це факт величезної ваги. Охлопів окупанти спалили дощенту, але Охлопів ніколи не пропаде.
Часом ми зникали й наче потопали у воду. Тоді на поверхню спливав якийсь накип блудного часу, якісь бусурмани і яничари, переважно слов’янського походження, і це нашестя було страшніше за турків і шляхту разом. Бо найбільший ворог людини – антилюдина, яка може повернутися спиною до святині батьків і розміщувати на козацьких могилах тваринну ферму, обдирати батьківську берестечківську церкву і потай од людей вивозити іконостас та хоругви й топити в болотах. Певна річ, цей цінований компартією кримінальний елемент – ганьба нації (він є в кожній нації), і час його минає, як час чуми…
Та які величезні живі національні сили прокидаються після чуми навіть за умов, коли організатори її все ще “при спольнєнії служби”. Але вже цікавляться: а хто такі яничари й манкурти?
ДЕВ’ЯТА п’ятниця 1990 року розквітла не баченим досі ніколи маєвом синьо-жовтих прапорі в і зазвучала голосами десятків тисяч людей, що приїхали з різних областей України на свято пам’яти. Здається, вперше в історії свято пройшло безперешкодно, яничари розгублено принишкли, а діти на руках у батьків деклямували Шевченка Й співали український гімн. Десь раптом з’явилась завзята молодь. Заговорили обстріляні та гартовані в тюрмах ветерани. Й у промовах прохопилися жалісливі нотки про „українські Ґолґоти”…
Якось у нас перестали соромитись жалісливости. Проти цього протестує все єство! На святі не повинно бути ноток відчаю, смутків, жалів. Ми збираємось на козацькі могили зовсім не на те, аби поплакати над минулим.
Ми збираємося на полі великої битви наших предків – проти величезної, вишколеної, по-європейському озброєної, добре оснащеної артилерією, підпертої німецькими військами польської армії. Було це 339 років тому. Ми програли битву. Але хіба це нині має принципове значення, хто виграв, хто програв? Це була гра на рівних!
Татарське крило не встояло, побігло… Вони полонили гетьмана. І все одно битва тривала три дні, а оборона – десять днів! Битва була героїчна. Противник зустрів не просто опір хоробрих лицарів – він зустрівся з неймовірною волею і розумом стратегів. Він розгубився, коли побачив, що через болота річки Пляшевої полковник Богун вивів основну частину козацького війська. За декілька місяців королівське польське військо під Білою Церквою зустрілося знову з великим військом гетьмана Хмельницького. Під Берестечком залишено двадцять вісім гармат. Але за рік у битві під Батогом було розбито противника й узято в нього вдвічі більше гармат! Та й чи просто було залишено? З них же було зроблено переправи через Пляшеву!
Поразка, перемога – які це відносні поняття… Скільки було таких перемог в останній війні, що про них страшно згадати, коли порахувати зруйновані села зовсім без чоловіків. Скільки було перемог у Хмельницького, Богуна – вони забулись. І поляки зовсім не приходять на місця розгрому розводити жалі. Під Берестечком, до речі, зібрано гори кісток, але хіба хто знає, чиї де кістки? Втрати були величезні. Але втрати з боку супротивника теж були немалі.
На полі втрат мудрість історії зберігає леґенди. Така легенда про триста козаків, що на острові Журавлиха стримували наступ війська, такі й інші леґенди на честь хоробрих. То ще питання, коли шляхетська думка вище оцінила реальність української сили – чи тоді, коли вщент було розгромлено військо Потоцького, чи під Берестечком, де навіть військовий успіх не привів до розгрому козацьких сил.
МИ ПРИХОДИМО щороку на козацькі могили, щоб святкувати перемогу духу й волі до боротьби проти поневолювачів. Чому народна пам’ять свято береже цю дату? Чому не святкуємо перемог під Жовтими Водами, Корсунем, Пилявцями? Може, справді, поразка під Берестечком остаточно пробудила націю? Може, це був великий посів? Кожен, що поліг тут, на Волинській землі, став зерном, із якого виросла наша вперта історична пам’ять і воля до боротьби, й дух той витав над нащадками…
Ось чому ми, діти, народжені між двома світовими війнами, збирали в полі якесь залізяччя, кулі, черепки – і задумувались, чи не сліди це битви під Берестечком? І зовсім не задумувались над побоїщем австрійсько-російської війни, яка десь 1915 року тут рясно косила й розсівала важкі сірі олив’яні кулі. Скільки з цього покоління, окриленого високим ідеалізмом і рокованого на смерть у нерівній боротьбі, загинуло майбутніх істориків, які служили б істині та історичній пам’яті! То ще були люди морально цільні, обдаровані чуттям здорового глузду, здатні ставити духовні прояви вище за речі утилітарні й минущі.
Наша історична пам’ять – це болюче питання. З одного боку, пам’ять є важливою ознакою обдарованости. З іншого боку, пам’ять є ознакою розвиненої культури.
Талантами українців Бог не скривдив. Багато в нас було і є ерудитів, поліглотів, багато безіменних сільських жінок, які знають сотні й тисячі народних пісень та мелодій. Ми належимо до найбагатших на фолкльорну пам’ять народів світу.
Але, з іншого боку, ми народ безпам’ятний, змушений постійно звертатися до іноземних джерел. Ми часом цитуємо джерела своїх противників. Нарешті, ми задовольняємося тим, що нас хтось помітив і похвалив…
Це дуже характерна прикмета сирітки, „забутої Богом і людьми”. Безпам’ятність – це доля істоти, якою ніхто не цікавиться, й тому вона сама собою не цікавиться. „Вони не хочуть грати королеву!” – заплакала артистка, яка добре грала цю ролю, але її партнери не змогли створити атмосфери, в якій її слова і жести мали б сенс. Партнерам бракувало культури, що стала б змістом і нормою їхнього життя. Бракувало поваги й самоповаги. До цієї культури треба йти од покоління до покоління щаблями. Треба утверджувати в собі вищі невжиткові цінності. Не лише визнавати, а жити ними – тільки так створюється відповідна культурна атмосфера. Дитина, яка потрапляє в таку атмосферу, починає гратись у витончені ігри. Вона легко засвоює іноземні мови, вона звикає помічати, розрізняти, цінувати речі вищого порядку. І тільки на такому ґрунті може виникнути юнацька гра в цитування та розгадування Шекспіра, а потім – психологічний роман „Страждання молодого Вертера”…
Зовсім не дивно, що пастухи використовували кумранські рукописи на пошиття личаків. Що дружина Руссо й не тільки Руссо не знала ціни рукописам, що валялись у її хаті… А партійне начальство іконами гатило греблі, навіть не прикинувши, що їх же можна продати.
Ясна річ, ці „акти вандалізму” чинились холодно, механічно, безтямно – і проходили непомітно на скалі цінностей злочинців, що приховували тільки прямі вбивства.
Але всі наведені приклади нам нічого в нашій історії не пояснять без поняття стероризованої нам’яти.
Чи може написати спогади жінка, яка перед обшуком спалила рукопис близької людини? Чи може написати спогади людина, яка все життя боїться підслуховування? Чи може писати щоденник людина, звична ховати свої думки навіть од самої себе?
НАША історична амнезія – це не характер, а „школа”. Якщо особа або нація виживає лише завдяки мімікрії, якщо постійно, аби була наука іншим, відловлюють тих, що на голову вищі, якщо всевладна поліція полює спеціяльно на історичну пам’ять, навіть на історичну книжку, то чого дивуватись, що мало хто з молодих людей щось знає. Життя описується тільки платними державними істориками в пляні літопису замовників, а люди просто знизують плечима… Загнана в підсвідоме пам’ять вельми приблизна. Це сон про минуле.
Якщо навіть бідність і брак культури породжує безпам’ятність, то що ж тоді породжує спеціяльне нищення культури й самих носіїв її? Антикультурність або „культурну революцію”… Одним із наслідків цієї революції є наступ грядущого хама на культуру й духовність – войовничий нігілізм заідеологізованого неуцтва, культ безпам’ятности як ознака льояльности та „ідейної чистоти”.
Найстрашнішим наслідком цієї рішучої етноцидної культури є втрата вартостей: колишні вартості розвінчано й знижено до нуля, сьогоднішні замінники піднесено до розмірів мильної бульбашки, і люди вже байдуже посміхаються над першими і другими. А байдужість – погашений вогонь душі. Він не освітлює й не допомагає розрізняти обличчя. Поле темряви шириться й захоплює ниву життя…
Уражені байдужістю люди не розрізняють, хто є хто, сліпо приймають модні блискітки й чекають, яка постать спалахне на екрані телевізора. На їхніх очах дощі розмивають старий храм, самотньо вмирає єдиний носій історичної пам’яти, і десь на широких стадних дорогах пропадають юні й талановиті, що могли б успадкувати ту пам’ять і пояснити сучасникам, чому нам треба триматися вищих вартостей, щоб не втратити своєї суті, своєї ваги, поваги й самоповаги. Це є соціяльна та національна деградація.
Якщо ми бачили під Берестечком, на тому майдані, де ще десять років тому була ферма на розведення кроликів, десятки тисяч людей з усіх регіонів України, то цього не назвеш інакше, як повернення до пам’яти, туга за втраченим, розгубленим. Воно все ятріє в підсвідомості поколінь, холодна хвиля по хвилі змиває, але за кілька років потепління народ знов підводиться, щоб повернути собі втрачене лице, – і проти цієї закладеної в живому таїни творіння безсилі генії ночі.
Але то тільки диспозиція до народження школи, яке потребує передусім добрих учителів. Треба думати, що в наших здеґрадованих школах теж повільно починають прокидатися до творчого життя вчителі. Бо не може ж так бути, щоб нині вчитель за рівнем громадської і національної свідомости залишався на рівні, по суті, незмінних програм і підручників. Нині в пресі з’являються публікації, які дають поживу й підтримку живій людині.
Ось і багатюща на історичні події волинська земля біля Берестечка приходить до пам’яти. Хлопчик (правда, ще дошкільник) на батьковому плечі читає людям цілу поему. Вчорашні завсідники буфетів розглядають карту битви 1651 року. Юнаки й дівчата з покоління, ураженого споживацтвом, складають гроші на розбудову заповідника. В сонному містечку Горохів молоді ентузіясти Руху своїми скромними силами видають газету “Вітер надії”, і ця газета культурно вища за районну газету, вірну своїй назві “Шлях до комунізму”.
Так, зеленее поле того пам’ятного літа під Берестечком справді почорніло. Але кров, пролита за чесний стяг, „за вольную волю”, – запліднює насіння на цілі століття і воскресає цвітом юних облич – у кожнім поколінні.
Опубліковано в газеті “Слово” № 4 в лютому 1992 року (джерело: http://library.khpg.org/files/docs/Bl_Sunu_1.pdf).
Есей написано під враженням відзначення 340-х роковин битви під Берестечком, по сусідству з місцем народження автора.
НАСПРАВДІ 