“Мобілізуються тополі…” (інтерв’ю Юрія Бадзя для Інтернет-сайту “Нашої України”)

p_04078_1_newsmiddleЮрій БАДЗЬО народився 1936 року на Закарпатті. Закінчив українське відділення філологічного факультету Ужгородського університету. Після трьох років учителювання вступив до аспірантури при Інституті літератури АН УРСР. Під час навчання та після закінчення аспірантури надрукував ряд літературно-критичних статей, на які схвально відгукнулася преса. До середини 60-х років член Ради Клубу творчої молоді, першої неформальної молодіжної організації в Україні.

У 1965 році на прем’єрі фільму «Тіні забутих предків» був серед тих, хто виступив із публічним протестом проти політичних арештів в Україні. На партійних зборах в Інституті літератури відстоював свою позицію. За це його виключили з КПРС, позбавили можливості працювати за фахом.

У 1971 році Юрій Бадзьо у зверненні до IV з’їзду письменників України ставить питання про провінційність і вторинність української суспільно-культурної атмосфери в умовах політичної несвободи. 1972 року у відповідь на нову хвилю політичних арештів, яка прокотилася по Україні, починає писати трактат «Право жити», у якому робить ґрунтовний аналіз «реального соціалізму», гостро критикує партійну ідеологію і політику. Перший варіант чотирьох (із п’яти задуманих) розділів книги, на написання яких пішло п’ять років, було викрадено з квартири.

У 1979 році Юрія Бадзя заарештовано за звинуваченням в «антирадянській агітації та пропаганді» (критика національної політики КПРС та суспільного ладу СРСР у трактаті «Право жити»). Під час обшуку вилучено новий, незавершений, варіант монографії «Право жити». Вирок – 7 років таборів (Мордовія) та 5 років заслання (Якутія). За колючим дротом Юрій Бадзьо продовжує політичну боротьбу: страйки та голодування протесту, гострополітичні звернення та заяви до різних державних інстанцій з критикою влади… Переслідувань зазнали також його дружина, діти. З 1986 по 1988 рік перебував на засланні в Якутії. Відмовився написати заяву з проханням про звільнення, фактично помилування. Звільнений з ініціативи влади в грудні 1988 року.

З січня 1989 року в Києві, активний учасник політичного і громадського життя. Виступає на перших мітингах у Києві. У статтях та інтерв’ю аналізує політичні процеси в Україні. Розуміючи необхідність утвердження багатопартійності, навесні 1990 року стає одним з ініціаторів створення першої української партії, опозиційної до КПУ. 31 травня 1990 року «Літературна Україна» публікує написаний Юрієм Бадзьом «Маніфест Демократичної партії України». У грудні цього ж року на установчому з’їзді ДемПУ його обирають головою партії. У грудні 1992 року на другому з’їзді Демократичної партії Юрій Бадзьо знімає свою кандидатуру на посаду голови партії, щоб повернутися до наукової праці, перерваної тридцять років тому.

1996 року, не погоджуючись з відходом керівництва партії від національно-визвольного пріоритету в її ідеології та політиці, виходить з ДемПУ, звернувшись із відповідною заявою до партійного з’їзду. Відтоді безпартійний.

Від 1993 року – співробітник Інституту філософії НАН України. Автор багатьох ґрунтовних публікацій, фундаментальної монографії «Право жити», а також брошур «Влада опозиція – держава в Україні сьогодні» (1994), збірок статей «Національна ідея і національне питання» (2000), «Підпільна нація. Нове завоювання України» (2003), «Український вибір» (2004), «Війна і зрада. Полювання на Президента Віктора Ющенка триває» (2008).

Як формувався ваш світогляд, які люди та події найбільше вплинули на нього?

Не сумніваючись, що після обшуку (лютий 1979 р.) і вилучення рукопису (незакінченого) дисидентського трактату-монографії „Право жити” арешт неминучий, ми з дружиною пізно ввечері гуляли вулицями поблизу дому й обговорювали ситуацію. Що передати у світ, як сформулювати твою позицію, запитала дружина. Формула в мене була готова: гуманізм, патріотизм, демократія, соціалізм. Саме в такій послідовності, це суттєво, наголосив я.

Ідея гуманізму (усе живе хоче жити й має на це право, природне право) й визначила назву мого дослідження – „Право жити”. У виданні окремою книжкою в 1996 р. його тему я конкретизував підзаголовком: „Україна в складі СРСР, людина в системі тоталітарного соціалізму”.

Висновок радикальний (докорінний) і безкомпромісний: український народ, будучи в складі СРСР, не має майбутнього, тільки у своїй незалежній державі він зможе забезпечити собі вільне і гідне життя.

Перспектива? Демократизація радянської системи неминуча (я заперечував керівну роль компартії – „самодержавство КПРС”, проголосив принцип багатопартійності), а в умовах демократії ми отримаємо шанс перемогти. Адже „самим ходом історії ми, українці, як і інші пригноблені народи, не полишені на самих себе. З висоти загальнолюдських інтересів і загальнолюдських актуальних потреб можемо гукнути: „Наше діло – справедливе. Ми переможемо!”

Ми переможемо. Але за однієї умови: якщо усвідомимо, що ніякі об’єктивні сили не створять нам гідне майбутнє за нас, що тільки наша воля до свободи буде вирішальною. Отож справа за нами”.

Це прикінцеві слова п’ятого розділу (останнього) монографії (с. 305–306). Вони актуальні й зараз, після двадцяти років державної незалежності України.

Відкидаючи доктрину комунізму як утопічну, звинувачуючи марксистську соціологію за ідею диктатури пролетаріату, що стала теоретичним підґрунтям російського більшовизму, репресивної тоталітарної політичної системи, викриваючи ленінізм як вочевидь антидемократичну модифікацію марксистської ідеології, я водночас залишався непохитним прихильником соціалізму, але не „реального” (було тоді таке офіційне поняття – „реальний соціалізм”), а „демократичного”, політична система якого ґрунтується на принципі багатопартійності, а економічна – кооперативної власності. Я не розумів політико-ідеологічної та світоглядно-психологічної ролі індивідуальної приватної власності, але господарська кооперація уявлялася мені саме як реальність приватної власності для всіх її членів (була така формула в Маркса – Енгельса: за комунізму реальними приватними власниками стануть усі).

У передмові до книжки я вказував на цей свій освітній недоріст, цілком зрозумілий з погляду суспільної дійсності і мого соціального досвіду. Одначе застерігав водночас і від політичної та економічної абсолютизації ідеї приватної власності (недооцінка ролі держави у господарському житті країни, у розвитку суспільства загалом). Нині ця проблема дуже актуальна в нас.

Очевидно, наше шістдесятництво і дисидентство народилися, стали можливими в умовах політичної лібералізації режиму після офіційного засудження „культу особи Сталіна” (частіше це звучало просто як „культу особи”). Згодом потужно впливали на настрої покоління події міжнародного характеру: „єврокомунізм”, „празька весна” і її придушення радянськими військами, польська „Солідарність”… Але індивідуально все було по-різному, не так прямолінійно.

У своєму громадянському житті я не бачу людей, які вплинули на мій світогляд вочевидь, як окремий вирішальний чинник. Крім, звичайно, батьків, які заклали морально-духовну основу моєї долі, виховали те почуття справедливості (гуманізму), яке й було визначальним у моєму дисидентстві (такий висновок роблю нині, оглядаючись на прожите).

І соціальне, і національне питання знайоме мені з дитинства. У вічних нестатках велика селянська родина (у мене чотири сестри і четверо братів, п’ята сестра трагічно загинула ще малою), селян влада тероризує, заганяючи в колгосп, двох старших братів силоміць вивозить „на відбудову Донбасу”…

У 7-му класі нас, групу школярів, веде класний керівник у Мукачево на бюро райкому комсомолу – там прийматимуть у комсомол. Дорогою (ішли пішки, усі 16 км) ми, хлопці, повтікали, повернулися додому.

А перед тим (два роки раніше) – у Мукачеві районний зліт піонерів, представник із Києва виступає російською мовою, мене це обурює. Досі дивуюсь із себе, адже ніхто національної свідомості в мене не виховував.

До речі, другий раз Київ уразив мене своєю зрусифікованістю у день приїзду на вступні іспити в аспірантуру. Наприкінці дороги з вокзалу до інституту я дав собі слово – за три роки ні разу не перейду на російську. Не тільки три роки, а й досі жодного разу не пристосовувався до російськомовних. Громадян України, ясна річ (УРСР таки мала своє, додаткове, громадянство). Говорю спокійно, без політичного акценту, перекладаю чи пояснюю, як щось, бачу, співрозмовник не розуміє, але з української не „сходжу”. Це найдоступніший і безкарний спосіб утвердження – себе і народу. Кожне моє спілкування з людьми нагадувало їм, що проблема мови існує, психологічно підтримувало небайдужих. Це особливо актуально тепер, в умовах незалежної України, бо тільки критична маса національно свідомих українців, які не підлаштовуються під російськомовний окупаційний стандарт, змінить ситуацію на краще, спрямує її в наш бік.

В університеті пишу в приватному листі, що нас напихають марксизмом, як міх соломою. Фраза стає відомою „органам”…

Звичайно, моє дитячо-юнацьке „дисидентство” не було запереченням радянської влади загалом – просто стихійний опір ще не зрозумілій владі (чужа чи своя?), намагання самостійно осмислити реалії життя.

У свідоцтві про народження я „Їржі” (влада чеська), потім – „Дьорть” (мадярська влада), у радянському паспорті „Дьорть” стає „Георгієм” (у незалежній Україні я повернув собі своє природне ім’я – Юрій).

У пам’яті перед очима картини: вулицею крокує в повному службовому обладунку (за плечима карабін з багнетом) мадярський (угорський) жандарм; під час війни жандарми забирають кудись усю єврейську родину, наших сусідів; чую від селян, як угорська влада виховує нас: „їси мадярський хліб – говори по-мадярському”…

Критичне мислення, як пам’ятаю себе, не полишало мене ніколи, в аспірантуру до Києва я приїхав (наприкінці 1961 року) готовим дисидентом. Відразу влився в середовище вільнодумців. По-справжньому близьким, без будь-якого психологічного бар’єра, був для мене Іван Світличний.

Що спільного, на ваш погляд, а що відмінне між антиукраїнськими силами радянської епохи та періоду незалежної України?

Спільне – намагання російської імперії поглинути нас не тільки політично, а й культурно, тобто асимілювати, денаціоналізувати; операційно, актуально (особливо нині, уже в незалежній Україні) – закріпити й узаконити русифікаційний набуток минулого.

Нове тут зараз – антиукраїнська політика під прапором демократії (формально таки демократії) та українського патріотизму (незалежність України позірно не заперечується). Теоретично і практично – це ідея ліберальної імперії, російської, звичайно. Байдуже, усвідомлений чи неусвідомлений цей вибір. Збереження сучасного рівня зрусифікованості великих міст Східної та Південної України розколює Україну територіально, перспектива „возз’єднання” з Росією тут очевидна. Про це свідчать соціологічні опитування протягом усіх років нашої незалежності, як також політична ситуація в Україні останніх років. Напохваті при цьому обнадійливий ідеологічний та політико-пропагандистський (простір матеріалізації безмежний!) орієнтир – епохальна репліка Президента Росії В. Путіна у розмові з Президентом США Бушем про Україну: та це й не держава, дві третини її території подаровано нами (!).

Пробудженню і визріванню-дозріванню української національної свідомості чиниться шалений опір як внутрішніми, так і зовнішніми політичними силами, причому не тільки в східному напрямку, про що більш ніж виразно засвідчило однакове реагування Росії і Заходу на порушення (вочевидь обґрунтоване) кримінальної справи проти Ю. Тимошенко, на її ув’язнення. Тут „виразніший” якраз Захід, який у ставленні до ситуації, у розмові з українською владою неприховано говорить мовою диктату, грубо нехтує державним суверенітетом України та її влади.

Українська ситуація нині надзвичайно драматична, ускладнена й загрожена. Ідеологічно, політично (кадри, фінанси, адекватна позиція і поведінка, словом – відсутність сформованого політичного класу-проводу) та психологічно ми не готові до неї.

Докорінно змінилися об’єктивні історичні обставини (демократія, глобалізація). „Світ” раніше сприяв нам, сьогодні навпаки – ще й протидіє. Тож на перше місце тепер вийшли „справи за нами” (див. цитату з „Права жити”).

А справ для нас побільшало. На політичну арену вийшли дві цілковито нові й вельми потужні сили – церква і політико-ідеологічна активність національних меншин. Обидві посилюють конфліктність у суспільстві, перебуваючи водночас під захистом нових табу (старої стихії – критика КПРС була поза законом!), через що практично закривається шлях до діалогу, до порозуміння.

На державному рівні, на всьому вертикальному та горизонтальному просторі держави, дружно нехтується конституційним принципом відокремлення церкви від держави, на основі якого тільки й можливий світоглядний мир у країні. Нині атеїсти, тобто люди, вільні від містифікації людського життя, підпорядкування його містичній ідеї, більшою мірою ізгої суспільства, ніж віруючі в радянську епоху. Тотальність, тоталітаризм ідеї комунізму замінено тоталітаризмом релігійної віри. Дійшло до прямої атестації країни як „релігійної держави”: „Польща та Україна – релігійні держави […], – наголосив Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет” (парламентська газета „Голос України” за 6 квітня 2013 р.).

До речі, згадаймо, що, на противагу „царству небесному”, Маркс збирався створити „царство свободи на землі”. З погляду культури генетичне джерело тут однакове – відштовхування від індивідуальності у напрямку до надприродного абсолюту (Маркс у своїй соціології знехтував біологічною природою людини).

В ідеології та національній політиці КПРС були два суб’єкти процесу – „український народ” і його „люті вороги – українські буржуазні націоналісти”. Що за цим стояло, загальновідомо. Але – увага! „Народ” був таки національною одиницею! У м’якші періоди репресивної політичної системи і, практично, російського централізму суть становища приховувалася, „народ” висувався на перше місце. Звична практика: керівний начальник – українець, його заступник – росіянин чи людина іншої неукраїнської національності.

Політично – повністю, національно – на межі етнічного геноциду „український народ” розчинявся (тобто його розчиняла ідеологія і політика КПРС, навіть ширше – комуністична ідея) у „новій історичній спільності – радянському народі” (це офіційна формула). Ідеологи імперії поговорювали вже про переростання „радянського народу” в націю.

Нині вони, ідеологи, розчиняють наш народ… в „українському народі”, тобто серед усього населення країни, названого „українським народом”. Парадокс у тому, що формула правильна. У подібній ситуації росіяни мають окремі назви – „русский” (росіянин, російський) і „россиянин”, „российский”.

Ми обходимося одним поняттям, двозначним, – „українець”, „український”. І це справедливо (коли мова про громадян країни, а не її національності).  Україна багатоетнічна, але однонаціональна: статус народу і нації мають лише українці. Застереження треба зробити стосовно кримських татар, для яких Крим – єдине місце в світі, де вони живуть як цілісна культурна спільнота. Отже, мають право на політичну автономію. Власне, так воно і є.

Формула „народ”, органічною частиною якого є національні меншини, – звична в Європі. Кривди не мало б тут бути ні для кого – ні для націотвірного народу, ні для його національних меншин, громадян неукраїнської національності. Звичайно, при забезпеченні прав і тих, і тих, і народу, і меншин.

Біда для нас, українців, українського народу, починається тоді, коли громадянський зміст цих понять абсолютизується, отже, заперечується, не враховується їхній національний вимір. Ще й підсилюється ідеологічно та політично. У контексті такої підступної методології працює, зокрема, газета „День”, яка зіграла вирішальну роль у підриві авторитету Президента В. Ющенка, настирливо популяризуючи натомість Ю. Тимошенко.

Належної відповіді з українського політичного боку немає. Тож суспільство не усвідомлює самодостатності і повноти наших національних прав. У такій атмосфері й стала можливою поява Закону України „Про засади державної мовної політики”. Він загальновідомий як законопроект народних депутатів із фракції Партії регіонів С. Ківалова і В. Колесніченка. Громадськість не помітила, не звернула уваги (це теж історична деталь!), що в поданні до Верховної Ради (оприлюднено на її сайті) ці народні депутати виступають як ініціатори проекту, а в списку авторів, крім них, названо ще чотирьох осіб, чільних представників юридичних суб’єктів із середовищ національних меншин, – у такому порядку:

1. Монастирський А. І. – Генеральний директор Всеукраїнської благодійної організації „Єврейський фонд України”, „Всеукраїнська громадська організація „Єврейський форум України”;

2. Товт М. М. – Почесний голова Демократичної спілки угорців України, народний депутат України ІІ скликання;

3. Божеску А. – відповідальний секретар Міжрегіонального Об’єднання „Румунська Спільнота України”;

4. Бортнік Р. О. – голова Всеукраїнської громадської організації «Правозахисна організація «Спільна мета».

Так, закон антиконституційний, антиукраїнський такою мірою, що про прийняття його до розгляду в парламенті не могло бути й мови. Він збурив громадськість, викликав численні публічні протести. Проте в інтелектуальному, аналітичному сегменті критики (не кажучи вже про адекватну політичну дію з нашого боку!) не прозвучало основне, фундаментальне: закон позбавляє наш народ суверенітету над власною територією, він узаконює окупаційні режими на нашій землі, їхні асиміляційні завоювання, теоретично і практично надає національним меншинам право на власну державність в Україні – за рахунок заперечення, обмеження природних та конституційних прав українців.

До речі, цю обставину, як і ситуацію з проблемою українських національних меншин узагалі, треба враховувати, міркуючи про інтеграцію України до складу Європейського Союзу. Суть у тому, що політично претензійні неукраїнські громади в Україні – це уламки окупаційних колонізацій наших земель сусідніми державами, Росією, Польщею, Румунією, Угорщиною. У своїй свідомості та психології вони ще не вийшли з нашого спільного минулого, у якому були панівними, ще покладають надії на можливі зигзаги історії. Як вони поведуться, якщо Україна стане членом ЄС? Нова колонізація?

Як людина, що стояла у витоків сучасної української демократії, які помилки ви вбачаєте у діях українських націонал-демократів у період незалежності України до 2004 року?

Належна (адекватна) поведінка в історичному процесі людини, суспільних груп, народу в цілому визначається метою, яка стоїть перед ними, яку вони усвідомлюють чи стихійно, інстинктивно рухаються у напрямку до неї. Нашою метою було національне визволення, вихід зі складу СРСР і відновлення української держави, установлення та утвердження (це вирішальний чинник) реальної, зрілої державності українського народу. Загальнозрозумілою нині мовою це означає, що ми повинні були керуватися ідеєю національного визволення, що наша національна ідея в цей період – визвольна, ідея визволення від спадщини окупаційної політики наших сусідів. І на цій основі консолідуватися, згуртуватися усім суспільним середовищам, незалежно від їхнього політико-ідеологічного спрямування. Мова передусім – про порозуміння між українською частиною КПУ і Народним Рухом України, провідною новою державницькою структурою, опозиційною до невільницького минулого. У руках комуністів була вся, цілковито вся, адміністрація УРСР, політична, господарська, освітня і будь-яка інша. Поза нею, тим паче всупереч їй, творити нову країну, нову державу було неможливо. Та й непотрібно – з погляду демократії і в інтересах демократичної перспективи.

Співпраця з прихильниками української самостійності в рядах компартії була вимогою історичного моменту, самозрозумілою логічно і тактично. Натомість НРУ на чолі з В. Чорноволом узяв за пріоритет політико-ідеологічний (утім, уявний, самонавіяний, адже в нових історичних умовах комуністи не виступали проти багатопартійності і свободи політичного слова), а не національно-визвольний принцип. Рух розпалював внутрішньоукраїнську боротьбу між „демократами” і „партократами”, творячи загальносуспільну атмосферу політичної нестабільності, зайнявши у суті справи позицію антидемократичну.

Дружний натиск з боку Росії, антиукраїнської частини КПУ і рухівців мав своїм наслідком дострокові вибори Верховної Ради і Президента, усунення від влади Президента України Леоніда Кравчука, якого імперці різної масті уважали (називали) українським „націоналістом” – небезпідставно, якщо мати на увазі „націоналізм” як націонал-патріотизм, державну самостійність і повноправність нашого народу, а не щось інше. Я не користуюся цим словом: хоч би як ми обґрунтовували його логічність, на нього завжди падає тінь тоталітаризму і шовінізму. До історичного вжитку поняття „націоналізм” треба ставитися спокійно, шукаючи суть справи (ситуації, проблеми), а не спекулюючи на слові.

Ця руйнівна для нашого народу, для його державності чорно-біла методологія громадянської поведінки, стратегія і тактика (точніше, їхня повна відсутність) опозиційної політичної боротьби триває досі, звівшись до вульгарної егоїстичної мети – посісти матеріально тепленьке місце у владних структурах, виштовхнувши звідти іншого.

Ваша остання книжка, тираж якої, як ви кажете, невідомо куди дівся, з’явиться незабаром на сайті „Нашої України”, вона охоплює період 2004–2009 років. Як ви оцінюєте подальший перебіг подій, починаючи з президентських виборів 2010 року?

По-перше, для чесного погляду на історичний процес очевидно, що Віктора Януковича привели до посади ті сили, які послідовно, невтомно й вельми кваліфіковано підривали авторитет Президента Віктора Ющенка. Стратегічну недалекоглядність проявила й „Наша Україна”, але вирішальним було інше – антидемократизм у ставленні до Президента, підміна політичної, ідейної боротьби підбурюванням суспільства проти нього. Так було знищено дух Майдану – величного морально-психологічного пориву нашого народу до свободи й громадянської свідомості.

По-друге, прихід В. Януковича до посади Президента країни цілком логічний, а влада, уособлена ним, безперечно легітимна. Самоочевидно, що він має найбільшу підтримку в суспільстві – відповідно до величини простору російської, зрусифікованої і збаламученої України. Спекулянтам з „Об’єднаної опозиції” треба нагадати, що на президентських виборах 2004 року В. Янукович отримав 44% підтримки – і це після Майдану, після численних і грубих, м’яко кажучи, зловживань у ході його виборчої кампанії, зловживань, відомих усьому суспільству! Це треба завжди пам’ятати, думаючи про те, що коїться в країні. І що може бути завтра.

По-третє, проти Президента В. Януковича так само ведеться, теж у міжнародному масштабі, політична війна, як раніше велася проти Президента В. Ющенка (утім, недоброзичливці В. Ющенка й зараз не можуть заспокоїтися).

І тими самими силами, тим самим чорно-білим методом – підбурюванням суспільства проти влади, очолюваної В. Януковичем. Це не політична боротьба, це заколотницька поведінка, російський більшовизм у чистому вигляді. Його головний творець знову БЮТ, на вістрі атаки – знову ВОНА, Ю. Тимошенко, що стала плідним творцем політичної нестабільності в Україні фактично з дня інавгурації Президента В. Ющенка. Стала надійним важелем розхитування ще не зміцнілої, навіть не сформованої державності нашого народу, важелем у руках „воріженьків” України як на Сході (Росії), так і на Заході. При цьому Президент В. Янукович повівся гідно, по-державницькому, протиставивши себе і тим, і тим. Його публічна репліка на адресу Заходу про втручання у внутрішні справи України справедлива, історично вагома.

Українська ситуація нині важка для розуміння суспільством, для сприйняття стихійною, не аналітичною свідомістю. Підписавши Закон „Про засади державної мовної політики”, Президент В. Янукович (відомо, що він благословив цей законопроект) зі своїми прихильниками означив себе як уособлення окупаційної влади, яка юридично узаконила агресію в Україну ленінської (більшовицької, компартійної) Росії, наслідки її шовіністичної русифікаційної політики, розірвала державницьку наступність з Українською Народною Республікою, що об’єднувала Схід і Захід України. Вона, влада, утвердила як нормальність сьогоднішню, глибоко конфліктну, світоглядну, політичну та культурну (мовну передусім) роз’єднаність нашого суспільства, витворену, повторюю, загарбницькою політикою окупаційних режимів на наших землях.

Ситуація надзвичайна, епохальна. Задано напрям історичного руху, який покликаний змусити українців змиритися зі становищем і перспективою національного згасання. Поведінка „Об’єднаної опозиції”, спрямована на подразнення емоцій та інстинктів (не на осмислення і відповідальний вибір!), тільки сприяє цьому.

Щоб успішно протидіяти такому стану речей, об’єктивно та суб’єктивно – антиукраїнській опозиції з боку і влади, і т. зв. „Об’єднаної опозиції”, мусимо знайти надійну стратегічну точку опори.

Вихідний пункт аксіоматичний: суть справи меншою мірою у владі, у політиках, вирішально – у стані суспільства. Це означає, що треба вести діалог насамперед із суспільством, лише на цьому шляху твориться інтелектуальний (світоглядний) та моральний людський досвід, що спонукає до відповідального вибору. Тільки таким чином можна привести суспільство до нової, перспективної якості.

Політично – це демократія, вірність демократичній процедурі. До Президента В. Януковича, до владних структур слід ставитися демократично, як до легітимних суб’єктів політичного процесу. „Об’єднані” „повстанці” не усвідомлюють (чи свідомо нехтують смислом і наслідками своєї поведінки), що їхня надзвичайно вульгарна дискредитація особи Президента та структур влади підриває авторитет країни та держави. Морально це злочин, тим паче в умовах остаточно ще не сформованої країни, не зрілої ще держави.

На посаді Президента України В. Ющенко демонстрував вірність демократичній процедурі, що не всім з його прихильників подобалося. В. Янукович, протистоячи В. Ющенкові, зокрема з огляду на прийдешні президентські вибори, називав помаранчеву владу „чумою”. В. Ющенко тепер не відповідає Президентові В. Януковичу тим самим. Він не приєднався до „Об’єднаної опозиції”. Це чесна й відповідальна державницька позиція.

Президентом України на наступний термін я можу уявити собі тільки трьох осіб: В. Ющенка, В. Януковича, В. Рибака, нинішнього Голову Верховної Ради.

В. Ющенко бажаний (мої критичні оцінки його позиції принципові), стратегічно надійний.

В. Янукович можливий, якщо він постарається скасувати закон „Про засади державної мовної політики”, відмовиться від антиукраїнської у суті справи, актуально і перспективно, національної політики і звільниться від одіозних українофобів у рядах своїх соратників (В. Колесніченко, Д. Табачник, М. Левченко, дехто ще). У противному разі на президентських виборах 2015 року політичний провід українців повинен висунути гасло: жодного голосу окупаційній владі!

Не маю підстав сумніватися, що позиція В. Януковича державницька, але він іще не усвідомив, що Україна може стати нормальною, успішною і авторитетною державою лише в тому разі, якщо вона, держава, утверджуватиметься як державність українського народу-нації. Перешкоди на шляху усвідомлення цього не такі серйозні, як декому з оточення Президента хотілось би. Звернімо увагу: не тільки поважного, а й хоча б біль-менш помітного руху за державність російської мови в Україні не було й немає. Та й навіщо він, якщо російська мова в незалежній Україні практично й без формалізації статусу спокійно користується правами мови державної? Але ж ні, імперсько-шовіністична сверблячка не дає спокою…

Проблема мови існує, вона принципова й стратегічна, зовсім не штучна, але теоретично проста: правда, право і справедливість на нашому боці, а національні меншини, принаймні, як я кажу, претензійні, не мають жодних законних підстав для скарг на своє становище.

Ситуація ускладнюється одним: політики з антиукраїнським духом спекулюють на проблемі мови, маючи до послуг цілу систему спекулятивної демократії, а українці не дають їм належної відповіді. У суспільстві панує інерція звичок та упереджень, і це в суспільстві з не сформованою правосвідомістю та катастрофічно підірваною мораллю.

Якими, на ваш погляд, мають бути пріоритети українських патріотичних сил сьогодні?

Визначальних пріоритетів (таких, що визначають наше майбутнє) два:

1) поставити перед суспільством українське питання як невирішене – ні теоретично, ні практично; країна в стані окупації, народ – на становищі національної меншини, і політично, і в просторі культури;

2) на цій основі консолідуватися усім ідейно та морально здоровим силам суспільства – понад національною та соціальною самовизначеністю людей (зараз модно називати це іншомовним словом – ідентичністю). Маючи за аксіому таке: національно-визвольний рух триває, але сьогодні, в умовах нової епохи, він іще тільки в зародку, навіть не усвідомив, що проблема існує. Поставити питання і самим узятися за його вирішення – теоретично і практично. Тільки так сформується нова, позитивна, якість країни – Особистість людини та Особистість народу, народу-нації. Справедлива й надійна основа належного впорядкування суспільства, утвердження моралі і творчих інтенцій (спрямувань) людини.

Для такої ролі нині я бачу одну структуру, одного суб’єкта політичного процесу – партію „Наша Україна” на чолі з Віктором Ющенком. Серед теперішніх політиків і державних діячів тільки В. Ющенко має суспільну ідею, якою керується публічно, – ідею національного відродження нашого народу, становлення та утвердження української державності.

Але для успіху справи „Наша Україна”, В. Ющенко у тому числі, мусять оновитися – народитися по-справжньому політично, швидко стаючи дорослими. А справи на цьому шляху відомі: ідеологія (не просто гасла, а системна ідеологічна концепція!), тверда й послідовна політична позиція, формування професійного кадрового корпусу, шукання в суспільстві людей ідейних та моральних, кваліфікована пропаганда наших ідей (просвітницька діяльність). Гукаючи при всьому цьому, кажучи словами Павла Тичини, „у світ про наші болі”. А втім, цей поетичний шедевр Павла Тичини настільки ідейно вагомий та актуальний, що варто процитувати його повністю:

Мобілізуються тополі

під хмарним вітром на горі…

Уже давно ми на порі,

давно всіх кличемо: до волі!

До волі, бідні, босі й голі!

Не час сидіти у норі!

Мобілізуються тополі

під хмарним вітром на горі…

Гукнем же в світ про наші болі!

Щоб од планети й до зорі –

почули скрізь пролетарі,

за що ми б’ємся тут у полі!

Мобілізуються тополі…

А вітер у нас нині буйний – не похитнімось, не проґавмо!

Гукнімо передусім до власного народу, до суспільства, до країни, до її владних структур – до держави.

Гукнімо до Росії, гідно й доброзичливо, розуміючи її „болі” (і не забуваючи про болячки): хлопці, не відстрілюйте нас! На землі місця вистачає і вам, і нам, а вона, земля, кругла; кружляючи нею безупину в гордій імперській поставі, можна й не зрозуміти: а де твоя земля?

Гідно й доброзичливо гукнімо до чиновників Європейського Союзу: хлопці, що ж ви так запаморочливо-натхненно топчитесь по власних декларованих стандартах?!

Консолідуватися… Це аж ніяк не бездумне гуртування навколо лідера, навпаки, об’єднанню, консолідації завжди передує роз’єднання, тобто визначення, конкретизація позиції і відповідний, відповідальний вибір. Об’єднуються навколо ідеї, належно уособленої, тобто особою авторитетною. Неуособлена ідея – мертва! Це відповідь спекулянтам щодо „месії”.

Лідером стають, демонструючи знання справи і мети дії (діяльності), моральність і волю до успіху. Не згоджуються, дискутують, навіть публічно конфліктують, але коли загрожена спільна мета, спільний сутнісний інтерес, люди інстинктивно солідаризуються, не конче публічно й оформлено, можна й мовчки, своєю поведінкою.

Наша мета загрожена, наш спільний інтерес – на рівні самого життя: свобода народу від зовнішніх згубних втручань. А солідарної відповіді не маємо. Визначальний тут факт – ставлення в суспільстві до Віктора Ющенка і Юлії Тимошенко. Об’єктивно реальність більш ніш виразна й однозначна, а міра прихильності до них несправедливо цілковито протилежна.

Це знак біди. Будівництво нової країни, становлення української нації та її держави не має належного інтелектуального супроводу. Тільки слабкістю осмислення ситуації, проблем, стану і перспективи країни та суспільства можна пояснити названий вище факт. І неадекватною позицією українського політичного проводу.

Консолідація… Кого з ким? Після президентства В. Ющенка наш народ не мав свого представництва у структурах центральної влади. Поки не потрапило до Верховної Ради об’єднання „Свобода” зі своєю ідеєю „захисту українців”. Але це той випадок, про який я вже писав: краще б нас так не захищали! Краще б не було в нас такого представництва! Конфронтаційна сверблячка „Свободи” здатна наробити Україні, в Україні багато лиха. „Зудар” Ірини Фаріон, її „армія повстанців” (див. рубрику „Цитати тижня” в г. „Україна молода” за 24–25 травня ц. р.) – це плід політичної та політологічної глупоти і гуманістичної глухоти. Повної!

Політичні вчинки „Свободи” – не політика, не раз (за короткий час!) це просто бандитизм: „свободівці” прориваються на засідання Київської міської ради, знявши з петель двері! На інший випадок, об’єктивно теж антиукраїнська провокація, указав Голова парламенту В. Рибак: „свободівці” приходять у приміщення Київської міської державної адміністрації та ради, озброєні… сокирою і пилкою.

На закінчення ще фразу про особи. За плечима Віктора Ющенка – українська Україна (уперше я вжив це поняття в 1996 р. в передмові до книги „Право жити”), за плечима Віктора Януковича – російська та зрусифікована Україна (наскільки я знаю, за нього голосують і інші „претензійні” національні меншини), а в Юлії Тимошенко – безідейні шукачі прибуткових місць у структурах влади і жертви її цинічної демагогії. Соціального ґрунту під ногами в неї немає.

Між В. Ющенком і В. Януковичем потрібен діалог і порозуміння на українській перспективі. Від облуди Ю. Тимошенко треба звільнити суспільство якнайскоріше, а про її епоху забути, як про страшний сон. А втім, ні: історикам, політологам, політикам забувати не можна. Це все-таки сторінка в українській історії. Вельми повчальна.

Над чим зараз працюєте?

Якщо жартома казати – шукаю „філософський камінь” історії, здається, я його знайшов. Хоча це й не зовсім жарт. „Камінь” таки існує: історичний процес має свою стабільну, постійну, органічну пружину руху. Таким мотором суспільного буття, суспільного розвитку вважаю складну, непрямолінійну, суперечливу й непередбачувану взаємодію в людській натурі підсвідомості й осмислення. Взаємодію, що існує в ширшій системі взаємозв’язків трьох чинників буття: природи (зовнішнього стосовно індивіда світу), людини як її органічної частини і суспільства як колективу індивідів та органічної сфери їхнього існування, взаємодії їх. Це невимовно складний комплекс інтересів, потреб, звичок, реальних та помилкових уявлень тощо.

Моя сфера наукових інтересів – політологія, політична філософія, філософія взагалі, конкретніше – стан, становище і перспективи нашого народу, тобто доля українського народу в історичному (у вертикальному та горизонтальному напрямах) контексті. В академічному інституті філософії працюю за індивідуальним планом. Зараз тема мого дослідження – ірраціональне (стихійне) та раціональне (осмислене) в актуальному політичному процесі України.

Паралельно останні три роки готував до видання (і як редактор) великі спогади дружини, Світлани Кириченко. Вони вже вийшли окремою книгою під назвою „Люди не зі страху. Українська сага” – про наше шістдесятництво і дисидентський рух. Книга надзвичайна – і змістом, і культурою мислення та вислову. Рекомендую всім.

2 червня 2013 р.

Світлина з сайту http://www.mukachevo.net

Напишіть відгук

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s

%d блогерам подобається це: