Катерина Ющенко: “Я мріяла про те, що буду жити і працювати в Україні”

Пропонуємо до уваги читачів фрагменти інтерв’ю Катерини Ющенко, що з’являлися в українській та закордонній пресі впродовж останніх десяти років.

Назвали мене Катерина­ Клава, на честь двох молодших сестер мого батька. Батько народився в Харківській губернії у 1917 році. Катерина, його улюблена сестра, захворіла під час Голодомору і померла через декілька років. Клаві було три роки, коли почався Голодомор. У 1933 році вона зникла безвісти з дитячого садочка. І до сьогодні ми не знаємо достеменно, чи померла вона від голоду, чи її вбили, щоб з’їсти, як траплялося в ті часи; чи забрали до інтернату, де вона виховувалася державою — доля, яка спіткала багатьох дітей «куркулів». У лікарні в Чикаго, де я народилася, ім’я «Катерина­ Клава» записали як «Кетрін­ Клер».

Як і багато інших дітей з діаспори, ми вдома розмовляли українською та ходили до Української Православної Церкви; я відвідувала українську суботню школу і вчилась українським народним танцям. Мої батьки, які пережили трагедію Голодомору 1932-33 років, Другу світову війну і рабську працю в Німеччині , часто згадували Україну. Насправді, їхнє минуле було такою частиною мого життя, що мені іноді навіть снилися сни про війну і про те, як я була ув’язненою в Німеччині. Друзі моїх батьків були здебільшого інші українські іммігранти, і я пам’ятаю, як вони сиділи за столом і співали українські народні пісні. Таким чином, моє життя було сумішшю двох світів, американського в школі та українського вдома.

Мої батьки ніколи не були заможними. Я виростала в родині емігрантів і не знала, що ми були бідні, бо думала, що всі так жили. Пізніше, коли пішла в університет, де були дуже заможні діти, зрозуміла, що я з досить бідної родини. Мої батьки все життя складали гроші, щоб дати мені освіту. Все життя родина економила: на їжі, на одязі. Це були досить важкі часи. В університеті я заробляла: ходила няньчити дітей, фарбувала кімнати, влітку завжди працювала.

Я вперше потрапила до України, коли мені було 13 років, потім – у 17-річному віці, і щоразу була зачарована численною родиною, Києвом, українським народом. З того часу я мріяла про те, що буду жити і працювати в Україні. Тоді ця мрія здавалася нездійсненною. Хто б міг подумати в 1970-х роках, що Україна стане незалежною?

В 1991 році, перед проголошенням Незалежності, я відвідала Україну разом із батьками. Це був перший візит мого батька до України після війни – повернення до юності, до своєї родини, адже він не бачив однієї з своїх сестер протягом 50 років. Це була дуже емоційна і зворушлива подорож. Мій батько знайшов рідне село зруйнованим. Він був розчарований тим, що в Києві люди говорили тільки російською, а також, їхньою бідністю. Одного разу батько побачив на базарі літню жінку, яка продавала те, що, можливо, було її останнім светром, після чого він протягом години плакав над тим, що було зроблено з його народом. Влітку 1991 року, його висновок був досить суворим. Перед поверненням до Америки, батько попередив мене: “Ця країна не буде незалежною протягом дуже довгого часу.”

Потім, після путчу в Москві, після проголошення Незалежності, я негайно йому зателефонувала. Стрибала по кімнаті, кричала: “Тато, ми вільні!” Так я пам’ятаю 24 серпня:  ми з батьком розмовляємо зі сльозами на очах. Це був дійсно радісний момент.

Як і багато хто в Україні, мати мого майбутнього чоловіка думала, що українці в Америці не такі, як тут, що я, ймовірно, не знаю, як приготувати “нашу” їжу, що я не відчуватиму себе комфортно в її скромній сільській хаті. Проте, наші стосунки дуже швидко стали теплими. Вона переконалася, що я була більш українкою, ніж американкою. В її селі люди були здивовані тим, якою “простою” виявилася американка: це був великий комплімент з їхнього боку.

Одна річ, якої мені бракує порівняно з Америкою – це свобода просто сісти в машину і поїхати куди завгодно. Коли буваю в США, перше, що роблю – орендую автівку, вмикаю радіо та їжджу протягом декількох годин. Перебування за кермом в Україні примушує мене нервувати. Можливо, що я просто не звикла до такого стилю їзди.

Зараз, після стількох років в Україні, люди рідко згадують про те, що я народилась і виросла за кордоном. Я щаслива від того, що маю родину, друзів, інтереси та захоплення в Україні. Мої батьки навчили мене любити Україну та відчувати велику відповідальність за її долю. Я зростала з думкою про те, що неодмінно сюди повернуся.

Джерела: http://www.umoloda.kiev.ua/number/1493/171/52540/, http://www.volyn.com.ua/?arch=229&article=0&rub=4, http://www.wumag.kiev.ua/index2.php?param=pgs20052/38, http://www.ukrweekly.com/old/archive/2002/100208.shtml, http://www.ukrweekly.com/old/archive/2002/110208.shtml, http://www.president.gov.ua/en/news/1007.html