Грудень нашої гордості, грудень нашої ганьби

22-1

26 грудня 2004 року відбулося повторне голосування з виборів Президента України. Президентом нашої держави було обрано Віктора Ющенка. Політичну кризу, що її спричинили намагання сфальсифікувати результати виборів на користь Віктора Януковича, було вирішено мирним і справедливим шляхом. «Українська нація продемонструвала світу прекрасну, хорошу сторінку поведінки людства. Переконаний, що цею подією гордяться і у Великобританії, і у Франції, і в Німеччині, і в Сполучених Штатах, тому що це те, що характеризує нас як людей, – незалежно від того, яка в тебе національність і де ти проживаєш. Це – красиво, це – гідно. Це те, чому потрібно аплодувати», – казав Президент Ющенко в жовтні 2005 року в інтерв’ю британському телеканалу Бі-Бі-Сі.

Що б хто не казав, часи президентства Віктора Ющенка були найуспішнішими в новітній історії України. На жаль, події грудня 2008-го (і саме вони, сьогодні я в цьому переконаний) фактично змінили курс країни, позбавивши її перспективи на довгі роки.

Сьогодні з усіх боків лунає: «Росія – агресор!» Натомість вісім років тому принципова позиція Президента Ющенка, який не тільки засудив напад Росії на Грузію, а й фактично зупинив просування російских військових у бік Тбілісі, не знайшла підтримки не тільки з боку тодішньої опозиції (зокрема – запам’ятаємо це – голова фракції блоку свого імені Володимир Литвин заявив, що «ініціатива Грузії заслуговує осуду і засудження»), а й з боку партнерів блоку «Наша Україна – Народна Самооборона» по парламентській коаліції, Блоку Юлії Тимошенко. Всупереч здоровому глузду, Прем’єр-міністр Тимошенко поклала на Президента Ющенка «персональну відповідальність» «за все, що буде відбуватися поганого в стосунках між Україною та Росією», і відмовилась підтримати заяву «Нашої України» про події в Грузії, мотивуючи це небажанням «залишити країну з ціною за газ 400 доларів».

Така позиція, разом із голосуванням БЮТ (спільно з фракцією Партії Регіонів) за вочевидь спрямовані проти Президента Ющенка законопроекти, цілком природньо призвела до рішення фракції блоку «Наша Україна – Народна Самооборона» про вихід з парламентської коаліції. «Відмовившись засудити російську агресію проти Грузії і підтримати територіальну цілісність цієї країни, БЮТ спільно з комуністами й «регіоналами» не лише свідомо вбиває клин між Україною й цивілізованим світом, але й створює передумови для зазіхань на територіальну цілісність України», – йшлося у заяві Президії Політради Народного Союзу «Наша Україна», розташованій на офійному сайті блоку «Наша Україна – Народна Самооборона» 4 вересня 2008 року.

Підтримка фракцією блоку «Наша Україна – Народна Самооборона» Президента Ющенка була логічною, адже передвиборча програма блоку завершувалась словами: «Об’єднавши під проводом Президента України зусилля демократичних сил, наведемо порядок у країні і повернемо людям право на гідне життя». Саме за цю програму, врешті решт, голосували виборці.

Далі почалися події, які я не можу назвати інакше, ніж ганебними. 10 жовтня, після вищезазначених висловлювань Прем’єр-міністра Тимошенко, лідер «Народної Самооборони» Юрій Луценко робить заяву про те, що Юлія Тимошенко – «єдина, хто намагається дотримуватися принципів, задекларованих на Майдані». В тій же заяві Луценко наголошує, що «ще не розмовляв з Юлією Тимошенко» ні про свій «номер у списку, ні про квоти для «Народної Самооборони»». А напередодні, 9 жовтня (дивний збіг обставин?) наближений до Юлії Тимошенко «бютівець» Андрій Портнов каже журналістам: «Я абсолютно переконаний, що ми запропонуємо кожному з народних депутатів блоку НУ- НС, які підписали разом з БЮТ відтворення коаліції, місця в прохідній частині списку». 29 вересня 2008 року народний депутат від НУНС Оксана Білозір зазначає, що серед колег по фракції є «ті, хто на перше місце ставить власні інтереси і понад усе хоче потрапити на наступних виборах до списку кандидатів», вважаючи, що «список БЮТ для них – останній і єдиний шанс».

Нарешті, в грудні 2008 року 37 народних депутатів від блоку «Наша Україна – Народна Самооборона» ставлять підписи під коаліційною угодою с Блоком Юлії Тимошенко і Блоком Володимира Литвина (того самого, який казав про «осуд і засудження» Грузії). Згідно до розслідування, що його провело видання «Українська правда», протягом ночі, яка передувала офіційному підписанню угоди від імені фракції Борисом Тарасюком, з тексту угоди зникли згадки про «колективну безпеку Організації Північно-Атлантичного Договору», «перехід війська на стандарти НАТО» і «умови, за яких кораблі Чорноморського флоту Росії можуть перетинати кордон України». Але хіба це мало значення, якщо йшлося про «місця в прохідній частині списку»?

Тепер залишилось лише знайти тих, хто підтримав сумнозвісну коаліційну угоду, в списках кандидатів від політичної партії Всеукраїнське об’єднання «Батьківщина» на чергових парламентських виборах 2012 року: Анатолій Гриценко – № 2, Борис Тарасюк  – № 9, Мустафа Джемільов – № 12, Микола Мартиненко – № 17, Геннадій Москаль – № 32, Руслан Князевич – № 37, Юрій Стець – № 63, В’ячеслав Коваль – № 90, Юрій Гримчак – № 91; висуванці від партії по одномандатних округах: Володимир Ар’єв, Олександр Чорноволенко, Микола Катеринчук. Під № 18 пройшла до Верховної Ради  дружина Юрія Луценка Ірина. Чекали на відповідні пропозиції від «Батьківщини» Юрій Кармазін, Олесь Доній,  Тарас Стецьків і Олександр Бондар, але натомість до списку потрапила наступна хвиля перебіжчиків з табору Віктора Ющенка: Арсеній Яценюк (№ 2), В’ячеслав Кириленко (№ 6), Андрій Парубій (№ 21), Арсен Аваков (№ 24), Леся Оробець (№ 26)…

Між іншим, влітку 2012 року я намагався переконати одного з відомих політиків іти на вибори з Ющенком: «Ви ж не маєте з Тимошенко нічого спільного! Згадайте напад Росії на Грузію!» Мій співрозмовник не заперечував, натомість розповів, як під час зустрічі Президент Ющенко скаржився йому на українські спецслужби, мовляв, «зібрав керівників, каже їм: хлопці, як таке може бути, що ми ще рішення не прийняли, а в Кремлі вже готують відповідь? А вони на нього не дивляться і мовчать!» «Тож», – сказав мій співрозмовник, – «я все розумію, але і Ви мене зрозумійте: мені потрібне гарантоване місце в прохідній частині списку.»

Люди, невже ви досі вважаєте, що це Ющенко зрадив Майдан?!

 

Світлина: http://flot2017.com/file/show/potentialEnemyFlot/14772.

Comments

  1. Фріц Теофіл says:

    Визнати свою провину дуже важко. Особливо – пересічній людині. Надто – з перехідного суспільства. Тому навіть якщо впіймати одного з “разачаровних”, притиснути його до стіни і тиском фактів змусити визнати, що всі звинувачення проти Ющенка – брехня… Все-одно в кінці він скаже: “Ну добре, нехай Ющенко невинний, як Джок Що Приніс Зиму. Але якщо він, ставши президентом, не зміг взяти повноту влади в свої руки – значить він або слабак, або зовсім вже ельф і тоді йому не варто було і йти в президенти такої країни.”

    Можна, звичайно, спробувати пояснити, що великими правителів робить народ, громадяни, їхня підтримка. Що секрет сили таких сильних політиків, як Кучма, Тимошенко, Янукович – в тому, що вони загравали з Кремлем, а не протистояли йому, рятуючи Україну, як Ющенко. Що Вікторові Андрійовичу належить ключова заслуга в Помаранчевій Революції, в тому, що Україна змінила курс з дрейфу в бік Москви на рух геть від Москви… На що “разочарований” відповість, що все це лірика, а фізика – “2%” електоральної підтримки Ющенка. З його точки зору – абсолютно непробивний аргумент.

    Тобто – багато зусиль, шмат спалених нервів, чимало витраченого часу і на додачу – удача… а результат, з практичної точки зору мізерний – просто один “разачарований” тепер буде не ненавидіти Ющенка, а роздратовано його жаліти. Дуже великий прогрес, ага. ( Та й то, це в разі великої фортуни. Бо найчастіше, притиснутий фактами до стіни, “разочарований” впадає або в казуїстику, або в “ярость благородную”. )

    Тому, зосереджуватись на виправданні Ющенка, на спростуванні різних звинувачень одне одного абсурдніших – зарані програшна тактика.

    • Шановний Фріце Теофіле, Ви маєте рацію. Я не маю на меті переконати в чомусь “розчарованих” і дискусії з ними не викликають в мене ентузіазму так само, як і у Вас. Збираю цю інформацію в одному місці для тих, хто в сьогоднішньому викривленому пропагандою світі намагається все ж таки зберегти здоровий глузд (власне, для себе – в тому числі). Безумовно, роблю це і для того, щоб висловити підтримку Президентові Ющенку і Катерині Михайлівні, адже те, що відбулося і продовжує відбуватися – велика несправедливість. Також хочу мати що відповісти онукам років через 20-30 на запитання, що я робив, коли негідники намагалися знищити чесних людей – і де, врешті решт, дізнатися правду. Щиро Вам дякую, завжди радий Вашим коментарям. З повагою, Олексій

  2. Віктор Ющенко
    19 июля в 10:53 ·

    Є кілька «чому», які вже кілька років звучать у громадській думці то голосніше, то тихіше.
    Універсал національної єдності і Меморандум порозуміння між владою і опозицією велика частина суспільства сприймає як помилкові кроки — не треба було підписувати ніяких документів з Януковичем і укладати мирову угоду з ворогами.

    Це короткозоре тлумачення. Чи запитували ви себе, чому ми 5 років жили в стабільності? Чому за ці 5 років, окрім останнього, 2009 року моєї каденції, решту часу ми мали найвищі в українській історії економічні показники? Чому до нас за ці 5 років прийшов 31 мільярд інвестицій? Чому у нас національний бюджет виріс у три рази, якщо порівнювати бюджети 2004-го і 2009 років?
    Не всі люблять цифри, але спробую нагадати кілька показників: у 2004 році зведений бюджет нашої держави складав неповних 78 мільярдів, а в кризовому 2009-му ми мали вже 296 мільярдів гривень. Ані до цієї п’ятирічки, ані після Україна не мала такого стрімкого зростання доходів державного бюджету. Іще один показник, пов’язаний із бюджетом — це розмір мінімальної пенсії. Усі добрі справи і приємні речі легко забуваються: мало хто вже пам’ятає, що у 2004 році мінімальна пенсія складала лише 50 гривень.
    1 січня 2010 року вона збільшилася до 695 гривень. Іншими словами, протягом п’яти років нам вдалося збільшити мінімальну пенсію майже у 14 разів. Ніколи протягом новітньої історії України бюджетні і соціальні показники не зростали з такою швидкістю. Можна взяти будь-який рядок базових економічних показників — і результати мого президентства будуть помітно відрізнятися як від результатів попередників, так і наступника. Іще один яскравий приклад для ілюстрації економічних тенденцій — динаміка золотовалютних резервів Національного банку.
    За останні два-три роки обсяг золотовалютних резервів зменшився майже навпіл! Попри протиріччя, які існували між політиками та в трикутнику між Парламентом, Урядом та Секретаріатом Президента України, у 2005–2010 роках ми стали країною, яка за багатьма параметрами сформувала досить комфортні умови як для політичних, так і для ділових і фінансових процесів. Але однією з базових умов для реалізації цього політичного курсу мала бути, принаймні, спроба внутрішньої консолідації.

    У 2004 році ми поверталися з громадянського конфлікту, і якщо ми хотіли зростання потенціалу України (у тому числі економічного), нам необхідно було знайти інструменти діалогу із парламентською опозицією та регіональними елітами. Треба було зробити перший крок для умиротворення конфліктів.

    Українці дуже різні. Ми різнимося релігійно, у нас різні мови, різна історична пам’ять, до якоїсь міри різна культура — це так. Але ми різні не від того, що ми якісь недолугі.
    Ми різні від того, що 350 років нас держали в обставинах бездержавності і проводили різні експерименти над тим, що є характерним, національним.
    Що потрібно зробити з різністю, щоб виросла потенція єдності? Почати говорити, що ми одна родина, що у нас є відмінності, які ми зможемо подолати. Тільки для цього нам потрібний час і діалог. Я сприймав Круглий стіл, за який ми сідали, підписуючи і Меморандум між опозицією та владою, і Універсал національної єдності, як крок до діалогу та декларацію про майбутню єдність у цілях.

    Вочевидь, що політика національної єдності — це не є політика одного кроку. Політику єдності не виграєш ані за рік, ані за п’ять, ані за 15 років. Проте за той час, поки триває твоя каденція, є шанс наблизити проблему з висоти хмар хоча б до висоти гір, якщо не вдасться опустити її до рівня найменших проблем. Вочевидь, є такі проблеми, які за 5 років не вирішиш, але є можливість їх дещо спростити.

    Маніфест примирення між владою і опозицією, і Універсал національної єдності були прийняті на хвилі певної політичної кон’юнктури, на перший погляд — із тактичних міркувань. Але це були перші кроки до політичного примирення між українцями і українцями. Припинити українсько-українську війну — ось що було стратегічним завданням. Кінець кінцем, економіка не росте на війні.

Написати відповідь до Светлана Григорьева Скасувати відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out /  Змінити )

Google photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google. Log Out /  Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out /  Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out /  Змінити )

З’єднання з %s

%d блогерам подобається це: