Мій маленький помаранчевий щоденник

«Фейсбук» нагадав про стару світлину. Колись друг, побачивши її, сказав мені: «Ти помаранчевим аж гориш!» Дата в куті: 17.11.2004.

Той самий рік, вересень. Я поки що мало знаю про Віктора Ющенка, як власне і про Віктора Януковича. Але Януковича підтримує Володимир Путін, про якого мені відомо достатньо для того, щоб я не міг сидіти склавши руки. Тому я вже півгодини дивлюсь на телефон у своєму робочому кабінеті. Мені по-справжньому страшно. Нарешті набираю номер. У слухавці приємний жіночий голос: «Передвиборчий штаб Віктора Ющенка». Називаю себе, кажу, що хочу допомогти. Замість страху з’являється спокій, адже шляху назад вже немає.

21 листопада. Другий тур виборів. Ранкове засідання комісії перед відкриттям виборчої дільниці. Керує представниця райвиконкому. Малодушна частина мене хоче промовчати. Встаю на ноги, які раптом стали слабкими, й звертаюсь до голови комісії: – «Хто ця людина?» – «ЇЇ тут всі добре знають окрім хіба що Вас.» – «На якій підставі вона знаходиться на засіданні?» – «Навіщо Ви починаєте скандал? Я ж Вас не питаю, чому Ви в помаранчевому светрі?» – «Це порушення закону, вимагаю, щоб сторонні особи залишили дільницю. Це також стосується співробітників міліції.» Коротка суперечка. Не вірю власним очам: люди, що їхні позиції тільки-но здавалися непохитними, покидають приміщення.

Декілька годин потому. До дільниці заходить літня жінка з онукою. «Я погано бачу, вона мені допоможе в кабінці». Онуці щойно виповнилося 18, тож це її перше голосування. З кабінки чути: – «Став мені отут, за Януковича. А тепер і собі за Януковича.» – «Не буду.» – «Став, падла, бо я тобі зараз…». Чути звуки боротьби. Виходять. Старше покоління з самовдоволеною посмішкою, молодше – все в сльозах. Пропоную дівчині написати акт про правопорушення. Вона відмовляється, міцна бабусина рука тягне її до виходу.

Третій тур. Я вже голова комісії, на мені замість помаранчевого светра блакитна сорочка та жовто-зелена краватка. Та сама пара знову з’являється на порозі. Поки бабця розписується за бюлетень, кажу: «А Ви поки що можете проголосувати» – і жестом показую онуці вільну кабінку. Вона біжить, бабця намагається щось сказати, але пізно. Цього разу на старшій, як то кажуть, немає обличчя, а молодша сяє від радості, і я разом з нею.

Четверта година ранку. Підрахунок голосів. Ставлю на голосування питання стосовно декількох бюлетенів із написами на кшталт «Тільки Янукович», «Янукович – за! За! За!» тощо. Голоси членів комісії діляться навпіл. Піднімаю руку. Рішення прийнято: голоси зараховуються кандидату Януковичу В.Ф. Члени комісії від Ющенка називають мене «зрадником» і погрожують покинути засідання. Врешті решт пристрасті вдається вгамувати, і вся комісія дружньо працює до кінця.

Березень 2006 року. Я – кандидат до районної ради від «Нашої України». Виходжу з дільниці на обідню перерву разом із молодим виборцем, який щойно віддав голос Партії Регіонів на виборах до парламенту. Він плаче: – «Наші ж наберуть найбільшу кількість голосів. Чому ваш Ющенко не призначить нашого Януковича прем’єром? Хіба це справедливо?» – «Чому Ви в цьому переконані? Адже вибори ще не скінчились. І якщо буде сформовано парламентську коаліцію, яка запропонує Януковича…» Я не брешу. Я дійсно в це вірю.

Знову вересень, тільки рік уже 2012-й. Цього разу я в ролі відеооператора на сцені Народного Дому в Дрогобичі. Зала повна. Чекаємо на Віктора Ющенка, який очолює список «Нашої України» на парламентських виборах. Віктор Андрійович затримується через незаплановане інтерв’ю в Трускавці. Одна з присутніх в залі піднімається з місця й кричить: «За кого він себе має? Ми тут всі зібрались і повинні чекати! Як ми дозволяємо таке ставлення до себе?» Хтось каже що в цій залі нікого силою не тримають. Жінка не заспокоюється, голос стає все гучнішим. Її починають захлопувати. Чомусь згадую, як на з’їзді народних депутатів СРСР захлопували академіка Сахарова. Мабуть, що та ж сама думка з’являється в одного з організаторів заходу. Він бере мікрофон і благає всіх заспокоїтись, бо не можна, каже, так ненавидіти одне одного. Хтось заспівує ліричну пісню. Саме таку, яких, напевне, немає в жодного іншого народу. В цей момент з’являється третій Президент України. Він прямує до сцени, а вся зала співає. Вся, крім мене, бо я застиг із відкритим ротом, забувши ввімкнути камеру.

22 листопада 2014 року. День Свободи як державне свято нещодавно відновлено указом Президента Порошенка. Виходжу з офісу Інституту Віктора Ющенка й опиняюсь на Володимирській одночасно з колоною похмурих чоловіків у камуфляжі, які марширують, скандуючи: «Слава Киевской Руси – Новороссия, соси!» Чужерідним тілом у колоні виглядає тато з маленькою донькою на плечах. На них святкове вбрання, дівчинка тримає в руках дві повітряні кульки, жовту і синю. Вони і Ющенко, мов невидимі нитки, пов’язують мене з Майданом 2004 року. Заклопотані перехожі не помічають, що я горю. Помаранчевим.